Тиха революція (1960 - 1970)
Тиха революція (1960 - 1970)

Дюплессі помер рік тому. Його спадкоємець - Поль Сове - помер майже відразу після того, як зайняв посаду прем'єра. Наступний спадкоємець не викликав жодного ентузіазму.

Суспільство чекало на зміни. Підростало повоєнне покоління - так звані "бебі-бумери". Вони хотіли жити по новому: цікаво, забезпечено, достойно. Їм набридло бути бідними, набридло страждати. Їм не хотілося, щоб священик розповідав, що (не) одягати і скільки мати дітей (у традиційному , дюплессістському суспільстві жінка мала народжувати дітей без зупинки; якщо вона мала менш від десяти дітей, священик викликав батьків на бесіду і погрожував відлученням від церкви - у селі це дорівнювало соціальній ізоляції; а якщо жінка була занадто хвора... що ж, тим гірше для її здоров'я: все одно роби дітей; хоч помирай, але народжуй!)

Вони вже могли дозволити собі машини і телевізори. Вони бачили, що їхні американські та англо-канадські однолітки живуть цікавим життям. Що вони мають добрі школи та університети. Що вони отримують кращу платню. Займають високі посади - у бізнесі, у суспільстві.

А доля франкоканадця - важка праця за крихітну платню, злидні, бідність, закрите ізольоване суспільство... і церква, що втручається у кожний елемент життя. Без неї не можна зареєструвати дитину, вивчитися у школі, лікуватися, одружитися, бути похованим... Священик - головна людина у селі чи у кварталі міста. Його треба завжди слухатись. "Je suis né pour un petit pain" - казали цілі покоління квебекуа - водоносів та лісорубів. "Я народжений для "маленького хліба" ".

Вони були другим сортом на власній землі. Англійці використовували їх як дешеву робочу силу. У найкращих магазинах, ресторанах, готелях було заборонено розмовляти французькою. Навіть якщо і продавець і покупець були корінними квебекцями. У офісах крупних фірм не було жодного франкомовного. Єдиною робочою мовою бізнесу та промисловості була англійська. Реклама та оголошення на вулицях теж були переважно англійською. Особливо якщо йшлося про дорогі магазини та товари.

Тому гасло "Квебек для квебекців!" ("Québec aux Québécois!") мало досить конкретне значення.

У той літній день 1960 року тисячі громадян провінції зробили свій вибір: Ліберальна партія Квебеку під керівництвом Жана Лесажа прийшла до влади. Її гаслом було: "Час для змін". Слід зазначити, що у ті часи на виборчі дільниці приходили з бейсбольними бітами. Що виборців часто намагалися залякати, або підкупити. Що тиск з боку "Національного союзу" - партії покійного Дюплессі - був колосальний. І те, що ліберали всеж-таки виграли, каже багато...

Почалися зміни. Сукупність цих змін назвали Тихою революцією (Révolution tranquille). До речі, цю назву вигадав не квебекуа, а саме англоканадський журналіст. У черговій статті він зауважив: у Квебеку відбувається "quiet revolution". Назва була дуже влучною.

Церква позбавлялася влади. Все менше людей ходило на служби. Журнали з релігійними назвами змінювали їх, ставали цілком світськими.

Мінялася уява про сім'ю. Якщо раніш жити разом не одружуючись вважалося чимось жахливим, то після Тихої революції це стало цілком нормальним явищем. Якщо раніш більшість сімей мало від 8 до 10 дітей, то покоління 1960х років мало три-чотири, а наступні - одного, двох, або взагалі жодну.

Почалася боротьба за національні права франкоканадців та за місце французької мови у суспільстві. З'явився рух за державний суверенітет Квебеку. А вже у 1967 році колишній міністр уряду Лесажа і колишній тележурналіст Рене Левек (René Lévesque) об'єднав кілька незалежницьких організацій у єдину політичну партію - Parti québécois (Квебекська партія). У 1976 році ця партія прийшла до влади, протрималася там до 1986, потім повернулася у 1994 і знов пішла у опозицію у 2003. Вона влаштувала два референдуми щодо державного суверенітету Квебеку - у 1980 та 1995 роках. Жоден не виграв.

З'явилися і власні терористи - Фронт Визволення Квебеку (FLQ - Front de libération du Québec). Це була ліворадикальна організація - купка молодих хлопців та дівчат. Вони мріяли про революцію, в наслідок якої Квебек мав стати незалежною соціалістичною державою. Вони підкладали бомби у поштові скриньки багатих англійських кварталів, у шикарні готелі, на військові бази. За дуже рідким виключенням жертв не було. Проте 5 жовтня 1970 Фронт викрадає британського дипломата James Richard Cross, а 10 жовтня - квебекського міністра труда П'єра Ляпорта (Pierre Laporte). Останнього потім вбивають. Федеральний уряд - а точніше, прем'єр-міністр Канади П'єр Еліот Трюдо (до речі, сам квебекуа і - у юні роки - сепаратист) - вводить у Квебеку військовий стан. На вулиці міст виходять війська. Сотні людей, що симпатизували сувереністам, було заарештовано без звинувачень. Для тихої демократичної Канади це було страшною подією. Проте, такі міри виявилися ефективними: з FLQ було покінчено. Найактивнішим членам дозволили виїхати на Кубу, де Фідель Кастро зустрів їх, як героїв. Всі ці події отримали назву Жовтнева Криза (Crise d'octobre).

Подальша доля підпільників склалася по різному: за багато років дехто повернувся до Квебеку та зайняв помітні державні посади.

Але у більшості випадків боротьба за національну гідність носила цілком мирні форми. На приклад, не можна не згадати Жан-Поля Дебьєна (Jean-Paul Desbiens) та його книгу "Insolences du Frère Untel " ( " Frère Untel" - дослівно - "брат Такий-то"; "брат" - у сенсі, монах, що працює у школі; вчитель). У цій книзі - майже анонімній - він критикує якість французької мови у Квебеку. Він вживає термін "жуаль" (joual) - груба примітивна мова неосвічених людей. "Але це не тільки мова, - зауважує він. - Жуаль - це спосіб життя". Бідна, зіпсована англіцизмами мова до добра не доводить. Але чому ми так говоримо? - каже він. І починає аналізувати систему навчання. Брат "Такий-то" - який сам був монахом і викладав у провінційній школі - робить висновок: треба міняти систему. Вона архаїчна, неефективна і не здатна до змін. Він пропонує зробити освіту світською.

Після перших публікацій, Брат "Ентель" отримує море листів від колег - монахів та монахів, що викладають у школах. Вони погоджуються з ним. Деякі йдуть ще далі. Одна монашка скаржиться на ситуацію навколо церковного навчання: скільки разів сестри мали перервати блискуче навчання тільки через те, що на їхніх університетських курсах не було іншої сестри, яка могла б за ними слідкувати? Щоб пояснити, про що йдеться, треба зауважити, що у ті часи членство у ордені було для багатьох чи не єдиним шляхом до університетських знань...

Чимала з ідей Брата було втілено у життя після створення Міністерства Освіти Квебеку. Минуло більш ніж 40 років з першої публікації "Insolences du Frère Untel" . Жуаль ще й далі існує - особливо у далеких селах та у бідних районах. Проте загалом якість французької мови у Квебеку значно покращилася.

Назрівали реформи. У Квебеку було створено Міністерство Освіти, якому передали університети, коледжі та школи (раніш всім цим займалася церква). Лікарні було передано Міністерству охорони здоров'я. Сотні монахів та монахинь залишали свої ордени та поступали на державну службу. Вони продовжували викладати та допомагати хворим, але тепер отримували за це гідну заробітну плату. Уряд націоналізував виробництво електроенергії - компанія Ідро-Квебек (Hydro-Québec) стала державною.

Все це вимагало грошей. Уряд мав позичити гроші. Щоб повертати борги - чи хоча б сплачувати проценти - треба було запровадити нові податки. Наступні уряди мали продовжувати цю тенденцію, і сьогодні у Квебеку - найвищі податки у Північній Америці. А борг продовжує зростати...

Після виборів 1966 року до влади повертається Національний союз. Його гасло: "Рівні права, або незалежність" ("Égalité ou indépendance"). Тобто, або Канада визнає національні, соціальні і політичні права франкомовних квебекців та провінції взагалі, або - незалежність Квебеку. Проте, це було лише гасло: уряд не прагнув незалежності.

Завдяки Тихій революції тисячі пересічних громадян отримали можливість вчитися в університетах. Раніш це могли собі дозволити або діти багатих, або монахи та священики. Старих університетів вже не вистачало. Тому у 1968 році було створено нову університетську мережу - знаменитий Квебекський університет (Université du Québec), що має філіали чи не у кожному помітному місті провінції.

Не можна не згадати візит до Квебеку у 1967 році генерала Де Голя - тодішнього президента Франції. Виступаючи перед монреальцями, Де Голь закричав: "Хай живе Квебек! Хай живе вільний Квебек!" ("Vive le Québec! Vive le Québec libre!"). Це було очевидною підтримкою сепаратистів. Фраза наробила шуму, а англоканадська громадськість ще й далі сприймає її, як початок незалежницьких прагнень квебекців. Вони перебільшують заслуги генерала: ми вже бачили, що сувереністські рухи існували з початку 1960х років, задовго до візиту Де Голя.

У квітні 1970 - як раз перед Жовтневою Кризою - ліберали під керівництвом Робера Бурасса (Robert Bourassa) повертаються до влади. Вони керуватимуть Квебеком до 1976 року, і навіть встигнуть прийняти перший серйозний закон про захист французької мови (1974). Потім їх змінить молода і енергійна сила - незалежницька Квебекська Партія, під проводом Рене Левека. Але це - тема наступної глави.