vent_de_la_mer

Якісний...


"Teach Me to Dance"
Anne Wheeler, 1978, 28 min 35 s
In this drama, Lesia convinces her English-Canadian friend Sarah to perform a Ukrainian dance with her as part of their school's Christmas pageant. Sarah's father, angry at the growing number of Ukrainian settlers, won't allow his daughter to participate. Despite the prejudices of their parents, the girls' friendship remains strong, and they meet in Sarah's barn to celebrate Christmas Day together. Part of the Adventures in History series
http://www.onf.ca/film/teach_me_to_dance/

Сайт ZaUA.org опублiкував статтю про ще одну країну, де "всi задоволенi двомовнiстю".

Дуже рекомендую:
Іван Мельник. "Бельгійська двомовність" http://zaua.org/pg/article/newsmaker/read/9945/Belgijska_dvomovnist_vynykla_z_separatyzmu_zavershujetsa_rozkolom

Вiд себе: цього лiта розмовляв з франко-бельгiйкою. Прекрасна людина... поки не зачепили тему Фландрiї. І тут почалося: фламандська мова "нiчого не варта", вчити її "немає сенсу", все одно вони всi "розумiють французьку"... тощо

tin_tina розповiдає про "бойкофобою". Як завжди, цiкаво:

Доказів бойкофобії аж предостатньо в художній літературі часів галицької культурної революції.
Відомий слобожанин-гуцулофіл, Г.Хоткевич, оповідання “У корчмі”:

“Бойко сидить на лаві. Смиренний, тихий бойко. Чомусь гуцули взагалі не люблять бойків і навіть вважають за лайку, коли обізвати гуцула бойком.
Франчуків підходить і штовхає у бік.
-Ано, пріч, ти бойку! Я ту сєду.
Бойко поводить по всій корчмі очима, але корчма не помічає того. Коли б що сталося – ніхто за бойком не стане. Сама гуцулія п’є.
І бойко покірно встає, пересідає на другу лаву.
-Ну, я вже й пішов. Шо з того, шо я бойко? Як бойко, то вже не людина?”

Повнiстю: http://tin-tina.livejournal.com/74414.html#cutid1

Один мiй колега - 100% етнiчний квебекуа - їздив до Флориди, машиною. Але не самий, а з дружиною, її сестрою i чоловiком сестри. Все б добре, але чоловiк сестри - iндус, i шкiра в нього трохи темна. У Канадi проблем не було, але чим далi на пiвдень Штатiв, тим гiрше до них ставились у придорожних кафе. Бо "не бiлий".

Було це рокiв 10-15 тому.

За що "купив" iсторiю, за те й "продаю".

У другiй половинi 80х у Прибалтицi почався нацiональний рух на захист мови, за автономiю (про незалежнiсть ще не йшлося).

Менi було рокiв 11 - 12, я жив у Одесi. І раптом на думку спала парадоксальна iдея: а може i в нас, в Українi, можна розпочати щось подiбне.

Ідея здалася дивною сама по собi: усе україномовне стiйко асоцiювалося з "Радянським Соцiалiстичним". Причому не просто з радянським, а з Ідеологiчно-Супер-Правильним, допотопно-заскорузлим, вiддано-партiйним (без нюансiв).

Українською мовою говорилося, переважно, про Партiю, Ленiна, "Аврору", колгоспи i трактори.

Ідея, що нею можна було б говорити щось хоч трохи нестандартне, задавалася утопiчною... але заманливою.

Перспектива українського руху мене не лякала, адже українську я бiльш-менш знав. (менi тодi й на думку не могло спасти, що нацiональне вiдродження могло б мати щось спiльне з перевiркою графи "нацiональнiсть").

Чим бiльше менi щось подобається, тим бiльше хочу написати на це пародiю.
Тому просто не мiг не додати кiлька пропозицiй до статтi щодо українiзацiї http://infoporn.org.ua/2009/08/20/pro_uzhosy_ukrayinzacyi__ (яка менi таки сподобалась)

"Якби хтось справдi хотiв українiзувати Україну - зробив би це ще у 1991 роцi. Треба було лише захотiти:

1) Трасою Донецьк - Луганськ пускаємо комфортабельнi автобусi - сучаснi, чистенькi. З туалетами i вiдиком, по якому крутять американськi фiльми в українському перекладi. І водiй такий з себе ввiчливий, акуратний - i говорить тiльки українською.

Що, не сiли б росiйськомовнi у такий автобус? Та залюбки сiли б!

2) У тому ж Донецьку/Севастополi, приходять люди до їдальнi, а там - чисто-чисто, затишно-затишно. Уся їжа якiсна та смачненька. Та й цiни помiрнi. Персонал - ввiчливий, привiтний i повнiстю україномовний. І написи всi українс8кою.

Що, не стали б росiйськомовнi там обiдати? Та ще й як би стали!

3) У тому таки Луганську чи Єнакiєвому, йде жiнка по вулицi коли вже темно. Нападають на неї хулiгани. А тут, як з-пiд землi, з'являється україномовний мiлiцiонер. Жiнку рятує, проводжає до дому: "Прошу панi! Не бiйтеся! Бiльш такого не буде!".

Що, вiдмовилася б росiйськомовна жiнка вiд захисту? Нi!

А iнший україномовний мiлiцiонер тих хулiганiв затримує, вiдводить у вiддiлення. Але не лає, по нирках не б'є. А говорить до них українською, до душi заглядає. Усi їхнi бiди вислуховує й розумiє.
Хулiганять, бо батьки не виховали, роботи нема, потрахатися нема з ким.
Слухає це україномовний мiлiцiонер, i приймає мiри. Хулiганiв перевиховує (українською). Роботу їм знаходить - цiкаву, з доброю зарплатнею i в україномовному колективi. Вчить знайомитись з українськими дiвчатами. Дарує презервативи з україномовною iнструкцiєю.

Що, втекли б росiйськомовнi хулiгани вiд такого мiлiцiонера? Не втекли б (бо україномовний мiлiцiонер ще й бiгає добре, бо не п'є i займається спортом).

4) А ще краще: приходить росiйськомовний донеччанин чи луганчанин до державної структури, а там... Усi чиновники ввiчливi, професiйнi, хабарiв не беруть, працюють швидко, на совiсть - i всi говорять тiльки українською.

Що, проти були б росiйськомовнi?

Бачите, українiзувати країну дуже легко. Аби тiльки захотiти!"

P.S. я тут iронiзую, але стаття справдi каже про реальнi речi. Читати варто.

"Розум" народний зашкалює: чувак злив у кучу кiлька десяткiв абсолютно рiзних народiв, культур i рас. І натякнув, що це все одно цiле. Мабуть, всi, хто не зовсiм бiлий - це такi дикуни з барабанами i бомбами. в очi не дивляться, Коран читають, людей їдять, машини палять, кричать, трахають НАШИХ жiнок, а як зробиш їм зауваження - так обзивають тебе антисемiтом.

Як страшно жити.

Люблю зранку пообiдi цитувати fuguebach

Мы часто слышим аргументы типа "я не антисемит, я антисионист".

[...]

Заявить, что ты антисионист это тоже самое что сказать "я против существования Франции", ну или Британии, все равно... Можно при этом добавить, что против самих французов или англичан ты ничего не имеешь....

Звучит это одинаковым бредом как если бы это сказал француз или англичанин (но те по крайней мере выглядели бы просто чудаками не в себе), так и житель какой-нибудь Мавритании.

Поэтому если американский еврей скажет, что он антисионист, это его личное дело, пока он решает лично для себя, но к Израилю этот господин просто никакого отношения и права решать не имеет.

(c) http://fuguebach.livejournal.com/58486.html

"Партиот Украины" фактически принял эстафету демонстративной ксенофобии от организации "УНА-УНСО". Думаю, это название Вам известно.
У истоков этой организации стояли некие Витович, Корчинский, Тыма, Коваленко.

Корчинский, известный провокатор, еще в 1992 году организовал "поход националистов на Киев", положив тем самым начало пророссийскому сепаратизму в Крыму. Витович давал интервью по вопросам чистоты украинской крови, захватывал "неправильные" культовые здания с избиением "неправильных" священников, - в общем, развлекался, как хотел. В 1994-м он стал депутатом Верховной Рады, на заседания которой ходил исключительно в полувоенной форме, где при каждом удобном случае кричал "бей жидов и почтальонов".

В 1998 Витович не был переизбран на следующий срок он, а потому отошел от публичной деятельности и стал... помощником новоиспеченного народного депутата, небезызвестного олигарха Григория Рахмильевича Суркиса.
Сейчас Суркис уже не депутат, и сейчас Олег Витович - видный социал-демократ, один из лидеров социал-демократической партии (объединеной), которая имеет серьезные социнтерновские амбиции.

Игорь Корчинский долгое время подрабатывал "телекиллером" и ведущим "пятиминуток ненависти" на телеканале "1+1", принадлежащем Александру Роднянскому и его двоюродному брату Брису Фуксману. Сейчас руководит небезызвестной партией "Братство", где по-прежнему умело балансирует на грани уголовщины.

Еще одни "отцы-основатели" УНСО, Тыма и Коваленко, в 2004 году утсраивали "фекальные шествия" по вечернему Киеву, где кричали "Наш президент Ющенко! Хайль Гитлер!" Милиция на такое не реагировала, поэтому дело закончилось банальным мордобоем: штабисты Ющенко тривиально начистили харю Коваленко прямо во время акции, в присутствии его "сторонников". В последние годы Коваленко руководит СД ("Славянские дружины", а Вы что подумали?) и защишает святую крымскую землю от натовских сапог плечом к плечу с фофудьистами.

Я понимаю Ваше опасение по поводу подобных антисемитских провокаций. Кто эти провокации инициирует и с какой целью - делайте выводы сами.

А "Патриот Украины" базируется в Харькове. В принципе, в этом его единственное отличие от "киевско-львовской" УНСО, киевской УНТП и львовской "Свободы".

(c) dibrov_s, http://shimonb.livejournal.com/40248.html?thread=526904#t526904

Зрозумiв, чому мене так дратує український нацiЙоналiзм. І чому придiляю йому стiльки уваги.

Просто у моєму середовищi, у моєму оточеннi, не було жодної україномовної людини.

Тобто, українська _не_ асоцiювалася
з розмовами про погоду,
з походами з дiдусем до магазину,
з першим, другим чи третiм коханням,
з iграми "в войнушкi" у вiцi 5 рокiв,
з прогулюванням унiверситетських пар,
з еротичними одкровеннями шкiльного товариша,
i нi у якому разi не з батьками чи iншими родичами.

До наших країв українська доходила у формi нацiоналiзму. Її вживали iдеалiсти - з рiзним ступенем фанатизму та психiчної рiвноваги.

Тому - хочу чи нi - усе українське асоцiюється або з "Козаком Голотою", або з "Вiршами про Колгоспнi Трактори", або - i переважно! - з пiснями про Бандеру, УПА, УГА, ОУН, КУН, РУН, УНР, ЗУНР i Спiлку Українок Канади.

А з iншого боку - якась мiстична i щира тяга до "свого". І на цьому нелегкому шляху постiйно постають психопати рiзного вiку, вiд скiнiв до нацiонал-дiдусiв.

Знайшов цю iсторiю у iнетi, кiлька рокiв тому. За що купив, за те й продаю.

В одному американському унiверситетi була українська громада. З новоприбулих.
Все в неї було добре: як вiдомо, всi українськi громади щасливi однаково...

Одного разу стряслася страшна бiда.

( Опис Страшної Подiї, що жахне кожного вiрного Сина Нацiї (та й кожну її цнотливу Доньку) )

Чим та iсторiя ся скiнчила не знаю.
Кажу ж: за що купив, за те й продаю.

Мiй нацiоналiзм

Один мiй приятель каже, що всi нацiї мають злитися. Я проти, i ось чому)

Я став нацiоналiстом рокiв у 5. Може й у 4.
Я точно знав, що живу у Одесi. Я ще не зовсiм розумiв, що це таке i чим _моє_ мiсто вiдрiзняється вiд iнших. Але я любив наше море, любив Пушкiнську, любив Фонтан, любив пам'ятник Дюковi на Приморському... Це був мiй свiт, моя Батькiвщина. І я iнстинктивно пишався нею.

У 5 рокiв я вперше вiдвiдав Київ, у 6 - Москву.
Моя сiм'я не мала нiчого спiльного з укр-нацiоналiзмом. Нiхто не ховав пiд подушкою портрет Бандери.
Жодна з бабусь не пригадувала, як у 1941 шила потайки синьо-жовтий прапор (а якби раптом "пригадала@ - варто було б викликати санiтарiв, бо це б вже було марiння).
Єдиною україномовною книжкою, що була в нас в дома, був переклад Агати Крiстi. Наявностi обзаря не пам'ятаю.
Українську я чив на вулицi лише одного разу: якась сiльська бабуся заблукала i розпитувала дорогу. Решту часу чув мову по радiо чи телебаченню.

Але, у свої 6 рокiв, я точно знав: "нашому" Київу - бiльше тисячи рокiв, а "їхнiй" Москвi - лише 800.

До речi, Москва була чарiвним мiстом: там продавалися солдатики, добре морозиво, фанта, а ще був Мавзолей Ленiна. Але нiколи не мiг зрозумiти, як можна там ЖИТИ.

Я знав, шо москвичi - н такi, як ми. В них - дивний акцент. До того, вони називають "холодєц" "студнєм", "буряк" - "свєклой", а слово "абрикоса" вживають у чоловiчому родi. До того, вних iнакший менталiтет.

Також iнстинктивно вiдчував, що є щось спiльне помiж нами i киянами, харкiв'янами, донеччанами, тощо. Грубо кажучи, те, що ми всi знаємо, хто такi Дiд Панас i Катруся. Що нас не дивує вивiска "Продовольчi товари" (замiсть "Продовольственные товары") . І що всi розумiють _наш_ дитячий жарт: "Что больше - 1 р. или 8 к.?" Правильна вiдповiдь - "8 к.", бо "к." - це "карбованцi").

При цьому менi нiколи не спадало на думку ходити з калькулятором i вираховувати, в кого який вiдсоток якої кровi. Це все одно, що пiдраховувати в кого якого кольору труси. Хоча нi, з трусами якось цiкавiше (принаймнi, для дитини).

Було цiлком зрозумiло, що мешканець Одеси - хоч українець, хоч росiянин, хоч єврей, хоч поляк, хоч хтось iнший - це, безумовно, свiй. А мешканець Москви - хоч українець, хоч росiянин, хоч єврей тощо - це гiсть. Чому? Через культуру, через свiтогляд...

Якщо москвич оселиться в Одесi, то його дiти виростуть нашими, а сам вiн якись час буде "iноземцем" - поки не адаптується. В Одесi, до речi, адаптацiя проходить швидко: ми - мiсто iммiгрантiв. Десь половина моїх друзiв народилися у iнших мiстах, але усi вони - нашi.

З киянами, харкiв'янами, днiпропетровцями в нас є спiльна країна. Моя Україна, це - поїзд Харкiв-Київ i Київ-Львiв. Це - вокзал у Первомайську i пляшка "Оболонi" на дореволюцiйному Майданi. Це екзотичнi кав'ярнi Львова i пiцерiя у Донецьку. Це - "Софiївка" в Уманi. Це молоде подружжя, що я зустрiв у нашому студтаборi: вiн - з Києва, вона - з Марiуполя. Це - та вiнничанка, що я бачив у електричцi, i яка переживала, що її хлопець у Києвi, у вiйськовому вчилищi, i що вони майже не бачаться. Це закарпатцi, якi зупинялися, знов-таки, в нашому студтаборi, i з якими ми були спробували говорити українською, але виявилося, що в них якась своя мова. Це луганцi, i це чернiгiвцi з сумчанами...

Я дуже вдячний долi, що пiзно дiзнався, хто такий Донцов, i жалкую, що дiзнався взагалi. Мiй нацiоналiзм - це львiвська горiлка, змiшана з донецьким пивом "Сармат" i випита у компанiї киян на одеськiй дачi.

Картинка занадто гламурна, але па сутi усе вiрно :)

Іммiгрантiв з України, Росiї i сусiднiх країн дуже обурює канадська полiткоректнiсть. "Що це за диво?! - кажуть вони. - Не можна вже негра "негром" назвати! Не можна сказати "вонючий iндус" чи "клятий китаєць"! Вони тут що, здурiли всi?!"

Але ось, що цiкаво. Коли якись спортивний коментатор сказав у прямому ефiрi, що "всi росiяни - алкоголiки", багато хто з росiйськомовних обурився.

Ну, нашi українцi, звiсно, посмiялися з "ранiмих" росiян.
Але ось, що цiкаво. Коли канадський полiтик Майкл Ігнатьєв (http://en.wikipedia.org/wiki/Michael_Ignatieff ) у своїй книзi написав якiсь "гадастi" про українцiв - це нашим, чомусь не сподобалось. Вимагали в нього вибачитися, чи взагалi скласти депутатський мандат.
І де ж подiлися оцi вiдважнi бiйцi з полiткоректнiстю?

Так само, коли виявилося, що теперiшнiк прем'єр Саскачевану рокiв 10 чи 20 тому глазував з українського акценту...

Ну, росiйськомовнi екс-iзраїльтяни, звiсно, не розумiли, чого це оцi дурнi "негри", українцi та росiяни такi чутливi. Це ж не "со зла" було сказано, а заради жарту, або ж у розпачi. Але ось що цiкаво. Коли десь у мас-медiа лунає якесь антисемiтське висловлювання - в них, рапром, пропадає почуття гумору.

Індiанцi не розумiють, чому євреї так всiм переймаються. Але ось що цiкаво...

І так далi))

Вiдповiв на питання Мерi, "how do you like it?" стосовно однiєї цитати (http://maryxmas.livejournal.com/2256064.html)

Для мене нацiя визначається культурою - i бiльше нiчим. А культура, у значнiй мiрi, визначається мiсцем проживання. Припустимо, француз, що народився у Львовi, вирiс та живе помiж україномовними львiв'янами - для мене українець.
А Mike Ivanchuk що народився-вирiс-живе у Канадi - українець лише у тiй мiрi, у якiй вiн зберiг українську культуру.

Тому, араб чи африканець, що тiльки рiк як зiйшов з лiтака, українцем не є, навiть якщо вивчить мову та одягне вишиванку. А ось його дiти, що виросли у Києвi-Харковi-Франкiвську цiлком мають шанси вирости українцями. Я знав такi приклади.

Імхо, україномовнiсть (i "українськiсть" взагалi) занадто часто сприймається, як якесь сектанство. А формула "україномовний = нацiоналiст" взята на озбройння не тiльки "українофобами", а й "українофiлами". Вiдтодi, половина розмов на україномовних форумах/спiльнотах зводиться до стандартних тем: "атрiбути приналежностi до секти", "права i ОБОВ'ЯЗКИ iстинного сектанта" i "кознi ворожих єретикiв (НЕ-членiв секти)".

Особливо дивують заяви на кшталт: ганьба таким "українцям"!

Нiби сам факт мовлення/писаня українською накладає на людину якiсь обмежаня i вимагає дотримання якохось Стандартiв (на приклад, шанувати Козацьку Спадщину i Шевченка). А хто того не робить - зрадник-перевертень.

Однiєю фразою lanthilda висловила те, що я давно вже хотiв сказати:

« було б добре, як би в шкільних чи університетських програмах всього світу було обов"язковим "предметом" пожити з півроку в одній країні, і ще з півроку в іншій. »

Бо деякi речi не зрозумiєш, поки не випробуєш на собi. Ось я теж цього не розумiв, поки жив у Одесi, у монокультурному середовищi (хоч i "багатонацiональному").

А ось побудеш пару рокiв "iноземцем" у _справдi_ iншiй країнi - i вже зовсiм iнакше сприймаєш деякi жартики та роздуми - я на жеже, та i в "закордонних" газетах.

Важко зрозумiти, як боляче, коли тобi наступили на ногу, якщо насправдi на неї нiхто нiколи не наступав. І дуже легко казати: "А що тут такого? Ось якби менi наступили на ногу, я би ..."

Якось цiкаво читати заяви на кшталт: "А от якби я був(була) нацiональною меншиною, нiколи не ображався(лася) б!" чи: "Якби я був iммiгрантом, я би ..." вiд людей, що нiколи довго не жили у справдi ІНШОМУ середовищi.

Нагадує сьомирiчного хлопчика, що каже: "Якби я пiшов на вiйну, то нiколи-нiколи б не боявся!!"

І це однаково i для України, i для Квебеку i, мабуть, для iнших країн...

Важко зрозумiти почуття iммiгранта (чи iноземця взагалi) поки самий не побув iммiгрантом чи хоча б iноземцем - студентом, робочим (тiльки, будь ласка, не туристом).

Про расизм казати не буду. Те, що "мiсцевому" здається невинним жартом чи абстрактним зауваженням, може тебе серйозно образити чи навiть налаштувати проти всього мiсцевого.

Але поговоримо, краще, про ТОЛЕРАСТІВ.

Це тi, хто нас, "чужинцiв", "жалiє" i "захищає". Не допомагає, не намагається зрозумiти, а саме "проявляє солiдарнiсть".

Ідеал толераста: побачивши на вулицi "негра" пiдбiгти, потиснути руку, спитати, чи не переслiдують його, запевнити, що "не всi нашi поганi расисти", сказати, що дуже його поважає, i таке iнше. Пiсля цього "негр" почуває себе повним iдiотом. Якщо вiн людина ввiчлива, то вислухає все це уважно, посмiхнеться, i пiйде далi.

Серед всiх толерастiв, що я бачив у iммiграцiї, найвидатнiшим був той, що я зустрiв у 2001 роцi, у мiстi Квебек.

Лiтнiй вечiр, автобусна зупинка. Я приїхав на пару днiв з Монреалю - просто подивитися мiсто. Щось запитав в чоловiка рокiв 50 що стояв поруч. Той почув мiй акцент, зрозумiв, що я "не звiдси", i питає:
- В тебе є грошi?
Ну що тут вiдповiсти? Дипломатично ляпнув щось, що є, але я не мiльйонер.
Вiн дiстає з гаманця 5 доларiв i протягує менi.

Чесно кажучи, довелося зiбрати всi сили, щоб не послати його кудись далеко i просто ввiчливо вiдмовитися.

Так що, дуже розумiю в цьому планi французьких арабiв:
"Симпатия же со стороны нерасистов зачастую представляется последним лицемерием и ложью, своего рода игрой, в которой им изначально определена роль..."
Source: http://polit.ru/research/2008/05/19/demintseva.html (via http://pan-profan.livejournal.com/9836.html )

Мiй коментар в a_defft, http://pan-profan.livejournal.com/9286.html

// я також ПРОТИ асиміляції. хай араб залишається арабом і в Україні.//

Не знаю, чи мав автор цiєї фрази досвiд спiлкування з реальними живими арабами. І якщо мав, то який? Кiлька розмов за горнятком кави? Двi-три дискусiї про погоду i полiтику?

В мене такий досвiд був. Я з арабами вчився i працював. Не в Українi, де ми - "свої", а вони - "iноземцi", а там, де "iноземцi" i вони, i я, i всi ми "пливемо у одном човнi".

Ми спiлкувалися дуже довго i по рiзному. В мене багато арабських друзiв i ще бiльше знайомих. Ми часто допомогали однi одним, висиджували безсоннi ночi, жартували, лаялися, мирилися. Араби були у гостях на моєму весiллi. І вихователька дитячого садка, куди ходить моя дитина - арабка (у мусульманськiй хусточцi). Для мене Рамадан - це не просто екзотичне свято з кiно та книжок. Я можу написати арабською кiлька слiв, правда коли вимовляю щось, всi смiються, що в мене лiванський акцент.

І я - ПРОТИ необмежаної iммiграцiї i ЗА асимiляцiю. Таку асимiляцiю, коли культури мiгрантiв у чомусь збагачують аборигенну, але вона (аборгенна) залишається базовою для всiх громадян...
І я не хочу, щоб араби в Українi за кiлька поколiнь життя у країнi залишалися "арабами" - жили окремо, трималися своєї громади i залишалися iноземцями. Так само проти iсламiзацiї Украйни.

Цiкаво, чи знає бiльшiсть лiвих, що релiгiя для бiльшостi магребiнцiв це не абстракцiя. Вона не на другому i не на двадцять п'ятомi мiсцi, як для європейця, а не першому i головному. Чи знають вони, що бiльшiсть мусульманських дiвчат (не з Казанi, звiсно, а з арабських країн) НІКОЛИ не вийшли б замiж за не-мусульманина? Не кажучи вже про "зустрiчатися".

І це - не питання релiiї, не питання "раси" - це менталiтет.

Так ось, я б хотiв,щоб за кiлька поколiнь українськi араби стали нашими.

А так - хай собi вивчають арабську у суботнiх школах i танцюють народнi танцi... Так тiльки цiкавiше буде.