vent_de_la_mer

Тут теле-репортаж:
http://www.youtube.com/watch?v=OImpq4aXGI4

А тут збирають підписи за розслідування:
http://www.petition.org.ua/?action=view&id=215619&signsfrom=1&signsto=100

Депутат від БЮТ Лозінський, районний прокурор і начальник районної міліції полювали в вотчині Лозінського і вбили місцевого жителя. Виясняється, що це не перший випадок, що цей Лозінський там феодал, вважає себе власником района, в ліс, який вважає своїм мисливським угіддям, нікого не пускає, а місцевих селян, яких там випадково ловить -- б'є і підпалює хати.

Цей випадок виліз назовні, після чого почались смішні виправдання. А виліз випадок тому, що серед еліти нема єдності (омріяної "консолідації"). Репортаж, на який вище лінк -- з канала "Інтер", з яким Тимошенко бореться як з єдиним (?) непідконтрольним їй, і позавчора під час візиту в Львів знов спеціально про нього сказала.

Зрозуміло, що той район -- не один такий в Україні, а відображення загальної системи. Місцеві борці частіше всього не можуть нічого зробити, навіть винести інформацію назовні. Еліта на місцях часто "консолідована" достатньо, щоб опозиції не було. Але, на щастя, на національному рівні "консолідація" ще не досягнута, інтереси не(до)узгоджені і залишаються якісь шпаринки.
(c) http://iozhikov.livejournal.com/309616.html

Здалеку менi важко судити, але враження, що в Українi розигрують дуже простий сценарiй.

Трохи нагадує ляльковий театр: персонажiв багато, режисер один.

З одного боку, пропихають уперед крайнiх нацiоналiстiв (ну, _тiпа_ нацiоналiстiв). Це не важко, бо "центристськi" партiї скурвилися, а "лiвi" - або проросiйськi, або маргiнальнi, або й те i друге.
До "нацiоналiстiв" примикає куча молодi, якiй нема що робити, але яка хоче боротися за свiтлi iдеї.

З iншого боку активiзують рiзнi проросiйськi рухи.
Все дуже просто: населення лякають або нациками, або руспатами (хто вже чого бiльше лякається).

І "нацiоналiсти" i їхнi "опоненти" наперебiй влаштовують провокацiї. Будь-яку "нацiоналiстичну" провокацiю роздувають росiйськi ЗМІ. Таке враження, що вони у командi працюють. Як годинник. Однi порозвiшували плакати про дивiзiю "Галичина", а iншi - тут как тут. Кращої спiвпрацi я ще не бачив.

Ну й мета зрозумiла. Асоцiювати у пiдсвiдомостi слова "українцi" i "українське" з нацизмом, расизмом, смолоскиповими ходами та iн. Особливо на Сходi/Пiвднi, де основна маса тiлькино почала звикати, що живе "в Украине", а не в "СНГовии".

Щодо слова "УПА", воно має асоцiюватися виключно з Тягнибоком. Ця робота йде, щонайменше, з 2004.

Паралельно вбити у голову мiському населенню Сходу, що та легенька "українiзацiя", що там вiдбувається - це Страшна Катастрофа i "замах на їхнi права". Це теж не дуже важко.

От i вся гра.

У цьому контекстi вбивство Максима Чайки - мана небесна для провокаторiв з двох бокiв.

Що скажете, друзi з України?

Зрозумiв, чому мене так дратує український нацiЙоналiзм. І чому придiляю йому стiльки уваги.

Просто у моєму середовищi, у моєму оточеннi, не було жодної україномовної людини.

Тобто, українська _не_ асоцiювалася
з розмовами про погоду,
з походами з дiдусем до магазину,
з першим, другим чи третiм коханням,
з iграми "в войнушкi" у вiцi 5 рокiв,
з прогулюванням унiверситетських пар,
з еротичними одкровеннями шкiльного товариша,
i нi у якому разi не з батьками чи iншими родичами.

До наших країв українська доходила у формi нацiоналiзму. Її вживали iдеалiсти - з рiзним ступенем фанатизму та психiчної рiвноваги.

Тому - хочу чи нi - усе українське асоцiюється або з "Козаком Голотою", або з "Вiршами про Колгоспнi Трактори", або - i переважно! - з пiснями про Бандеру, УПА, УГА, ОУН, КУН, РУН, УНР, ЗУНР i Спiлку Українок Канади.

А з iншого боку - якась мiстична i щира тяга до "свого". І на цьому нелегкому шляху постiйно постають психопати рiзного вiку, вiд скiнiв до нацiонал-дiдусiв.

Мiй нацiоналiзм

Один мiй приятель каже, що всi нацiї мають злитися. Я проти, i ось чому)

Я став нацiоналiстом рокiв у 5. Може й у 4.
Я точно знав, що живу у Одесi. Я ще не зовсiм розумiв, що це таке i чим _моє_ мiсто вiдрiзняється вiд iнших. Але я любив наше море, любив Пушкiнську, любив Фонтан, любив пам'ятник Дюковi на Приморському... Це був мiй свiт, моя Батькiвщина. І я iнстинктивно пишався нею.

У 5 рокiв я вперше вiдвiдав Київ, у 6 - Москву.
Моя сiм'я не мала нiчого спiльного з укр-нацiоналiзмом. Нiхто не ховав пiд подушкою портрет Бандери.
Жодна з бабусь не пригадувала, як у 1941 шила потайки синьо-жовтий прапор (а якби раптом "пригадала@ - варто було б викликати санiтарiв, бо це б вже було марiння).
Єдиною україномовною книжкою, що була в нас в дома, був переклад Агати Крiстi. Наявностi обзаря не пам'ятаю.
Українську я чив на вулицi лише одного разу: якась сiльська бабуся заблукала i розпитувала дорогу. Решту часу чув мову по радiо чи телебаченню.

Але, у свої 6 рокiв, я точно знав: "нашому" Київу - бiльше тисячи рокiв, а "їхнiй" Москвi - лише 800.

До речi, Москва була чарiвним мiстом: там продавалися солдатики, добре морозиво, фанта, а ще був Мавзолей Ленiна. Але нiколи не мiг зрозумiти, як можна там ЖИТИ.

Я знав, шо москвичi - н такi, як ми. В них - дивний акцент. До того, вони називають "холодєц" "студнєм", "буряк" - "свєклой", а слово "абрикоса" вживають у чоловiчому родi. До того, вних iнакший менталiтет.

Також iнстинктивно вiдчував, що є щось спiльне помiж нами i киянами, харкiв'янами, донеччанами, тощо. Грубо кажучи, те, що ми всi знаємо, хто такi Дiд Панас i Катруся. Що нас не дивує вивiска "Продовольчi товари" (замiсть "Продовольственные товары") . І що всi розумiють _наш_ дитячий жарт: "Что больше - 1 р. или 8 к.?" Правильна вiдповiдь - "8 к.", бо "к." - це "карбованцi").

При цьому менi нiколи не спадало на думку ходити з калькулятором i вираховувати, в кого який вiдсоток якої кровi. Це все одно, що пiдраховувати в кого якого кольору труси. Хоча нi, з трусами якось цiкавiше (принаймнi, для дитини).

Було цiлком зрозумiло, що мешканець Одеси - хоч українець, хоч росiянин, хоч єврей, хоч поляк, хоч хтось iнший - це, безумовно, свiй. А мешканець Москви - хоч українець, хоч росiянин, хоч єврей тощо - це гiсть. Чому? Через культуру, через свiтогляд...

Якщо москвич оселиться в Одесi, то його дiти виростуть нашими, а сам вiн якись час буде "iноземцем" - поки не адаптується. В Одесi, до речi, адаптацiя проходить швидко: ми - мiсто iммiгрантiв. Десь половина моїх друзiв народилися у iнших мiстах, але усi вони - нашi.

З киянами, харкiв'янами, днiпропетровцями в нас є спiльна країна. Моя Україна, це - поїзд Харкiв-Київ i Київ-Львiв. Це - вокзал у Первомайську i пляшка "Оболонi" на дореволюцiйному Майданi. Це екзотичнi кав'ярнi Львова i пiцерiя у Донецьку. Це - "Софiївка" в Уманi. Це молоде подружжя, що я зустрiв у нашому студтаборi: вiн - з Києва, вона - з Марiуполя. Це - та вiнничанка, що я бачив у електричцi, i яка переживала, що її хлопець у Києвi, у вiйськовому вчилищi, i що вони майже не бачаться. Це закарпатцi, якi зупинялися, знов-таки, в нашому студтаборi, i з якими ми були спробували говорити українською, але виявилося, що в них якась своя мова. Це луганцi, i це чернiгiвцi з сумчанами...

Я дуже вдячний долi, що пiзно дiзнався, хто такий Донцов, i жалкую, що дiзнався взагалi. Мiй нацiоналiзм - це львiвська горiлка, змiшана з донецьким пивом "Сармат" i випита у компанiї киян на одеськiй дачi.

Патрiотичнi спiви вiд stanislav_ab

Імхо, україномовнiсть (i "українськiсть" взагалi) занадто часто сприймається, як якесь сектанство. А формула "україномовний = нацiоналiст" взята на озбройння не тiльки "українофобами", а й "українофiлами". Вiдтодi, половина розмов на україномовних форумах/спiльнотах зводиться до стандартних тем: "атрiбути приналежностi до секти", "права i ОБОВ'ЯЗКИ iстинного сектанта" i "кознi ворожих єретикiв (НЕ-членiв секти)".

Особливо дивують заяви на кшталт: ганьба таким "українцям"!

Нiби сам факт мовлення/писаня українською накладає на людину якiсь обмежаня i вимагає дотримання якохось Стандартiв (на приклад, шанувати Козацьку Спадщину i Шевченка). А хто того не робить - зрадник-перевертень.

Через усi цi полонiзацiї, русифiкацiї та тривалу вiдсутнiсть своєї держави дехто почав сприймати український народ як своєрiдну секту чи клуб, звiдки можна виключити "за погану поведiнку".

Не подобається тобi, як хтось ставиться до якогось питання, що робить чи яку музику слухає - i все, позбавляєш його почесного звання Українець.

Ось, наприклад: http://zo-zo.livejournal.com/206359.html?thread=3104791
Не сподобалося людинi, як zo_zo ставиться до iсторiї мiста Тернопiль - i виключила вона його з лав Української Нацiї. Став тепер zo_zo "українцем" замiсть Українця.

"Так случиться может с каждьiм, если пьян и мягкотел" (с)

© digitusmedius, http://digitusmedius.livejournal.com/79983.html

Україна очима українців

Оновлено: Таврія (Південна Україна)

Постало питання, наскільки кожний з нас знає "города і вєсі" власної країни? Про себе скажу, що окрім Одеси, Києва, Львова, Харкова, Донецьку, Криму та Умані ніде, власне, не був. А цікаво ж. Тому, спробував зібрати неформальні свідчення про різні міста/регіони України, написані або мешканцями України, або тими, хто поїхав звідти у недалекому минулому.

Зі Сходу на Захід
( Read more... )

Прийшов сьогодні мейл:
Посольтсво України в Канаді.

Шановні пані і панове!

Маємо честь запросити Вас взяти участь в акції
“Рушник національної єдності”, яка відбудеться у вівторок, 29 січня 2008 року за адресою
310 Somerset Street West, Ottawa.
Початок акції о 16:30.
Офіційне відкриття акції о 17:00.
Акція триватиме до 19:30.
Тел.: (63) 230-2961
http://www.ukremb.ca
25 січня — Нью-Йорк
27 січня — Торонто
29 січня — Оттава
31 січня — Едмонтон

Перша реакція - нагадало "хресний хід до Писаної Скали з виходом на вершину" з "Рекреацій" Андруховича ("формування колон при початку вулиці Дзержинського").

Action ukrainienne (AU)

 

Foire aux questions

 

Qu'est-ce l'Action ukrainienne?

Un groupe de personnes qui signalent toutes les informations fausses ou inexactes concernant l'Ukraine et de font tout ce qui est possible pour les corriger

 

Pourquoi l'Action ukrainienne est-elle nécessaire?

Lorsque des nombreux articles de presse, des livres et des encyclopédies (parfois même le Petit Robert) nous apprend que « la Galicie fut annexée par Staline en 1945 », qu'en 1918 Petlioura faisait la guerre « contre l'URSS » ou que la totalité de la population de l'Ukraine orientale est « prorusse », on réalise qu'il faut passer à l'action. Le monde francophone véhicule des nombreux mythes sur l'Ukraine, son histoire, sa langue et sa vie moderne. Certains de ces mythes furent engendrés par les sentiments russophiles (datant de la belle époque de l'Entente) ou prosoviétiques (issues des convictions de gauche) ; les autres par l'ignorance pure et simple.

 

Notre devoir est donc d'intervenir d'une façon polie mais ferme afin de corriger autant que possible les informations erronées.

 

 S'agit-il d'une organisation secrète?

Non. Il n'y a pas d'organisation, ni d'exécutif quelconque, ni d'inscription.

 

Comment puis-je donc y participer?

Il suffit d'intervenir lorsque l'on voit qu'une fausseté concernant l'Ukraine fut exprimée publiquement. Une telle intervention doit être conforme à nos valeurs et principes.

 

Quels sont les valeurs et principes de l'Action ukrainienne?

1) Rien que l'information factuelle. On n'invente pas les événements glorieux et ne cache pas les événements honteux. On ne se défend que par les faits. La Galicie fut attachée à l'URSS en 1939 et non en 1945.   L'URSS fut créée en 1922, il ne fut donc pas possible de lutter contre elle en 1918. Etc.

2) La politesse et le sang-froid. On lutte contre les fausses informations et non pas contre ceux qui les produisent. On n'attaque jamais l'intégrité des auteurs. On ne doute pas de leurs bonnes intentions. On les aide à corriger quelques erreurs. Même si certains propos de nos adversaires nous semblent scandaleux, nous ne permettons à notre colère d'emporter notre raison.

   

Évidemment, ces normes ne peuvent toujours être respectées à cent pour cent. Néanmoins, on essaie de les suivre.

 

Qui peut devenir membre de l'Action ukrainienne?

Toute personne qui maîtrise la langue française.

У відповідь на цю статтю: http://posmixator.livejournal.com/190212.html

1) так, за УРСР ніхто й не згадує, бо вона існувала віртуально. Тобто, не була потужним (і помітним) об'єктом/суб'єктом, що міг би затриматися у народній пам'яті.

Був регіон "Україна", і було регіональне (чи то крайове) керівницьтво, що мало не більше влади, ніж, на приклад, Горьковський обком партії. Ніхто ж не відчуває ностальгії за радянською Горьковскою обладміністрацією... А якщо й відчуває, то у плані суто матеріальному, а не романтичному.

2) всеж-таки, я радий, що УРСР існувала. Вся Україна була об'єднана у єдиній адміністративній структурі. Зі своїми - хай бутафорськими - атрибутами державності (прапор, гімн, герб, парламент, міністерства, представницьтво в ООН та у ЮНЕСКО). Українці - хай декларативно - були визнані окремим народом, а українська - окремою мовою.

Більш того, українську мову худо-бідно викладали навіть у цілком російськомовних школах цілком російськомовних міст. Викладали, м'яко кажучи, не найкращим чином, але всеж-таки була змога її вивчити, почитати які-неякі книжки чи газети, подивитися які-неякі телепередачі. У порівнянні з Російською імперією, де Україна була поділена між різними губерніями, а українська вважалася зіпсованою російською, це був великий крок.

Вже сам факт існування УРСР легалізовував топонім ( Україна )

Для vaxo: до нашої колишньої розмови.

( Таки розшукав я отой Рапорт Дешен )

Дуже добра стаття від osokor_ua

Я – українець.
(Відповідь Valika на Маніфест креольської культури )

Я не люблю свій народ,
бо за що я маю його любити?
Іван Франко

Я народився у державі, кордони якої простягалися від Карпат до Тихого океану... Зі шкільної лави мені в голову вбивали слова гімну тієї, тепер вже неіснуючої, імперії: “Славься Отечество наше свободное”, тому не дивно, що вони й досі не стерлися з моєї пам‘яті, але в моєму серці викарбувані інші слова: “Душу й тіло ми положимо за нашу свободу” – і тому я ніколи не вдягну на себе футболку з написом “СССР”, навіть, якщо це дуже стильно чи модно... Проте, боюся, вишиванка мені не пасуватиме....Я українець?
Я виріс на Сході – там, де Сонце ввечері ховається не за маківки церков, а за вершини териконів. Там на парканах чомусь пишуть виключно слово з трьох літер, хоча під ними, насправді, лежить вугілля... Три слова російською мовою, у моєму рідному місті були не просто важливі – вони лунали й лунають постійно і всюди.... Для того щоб мати право на власну точку зору на Донбасі треба вміти добре битися, а не танцювати гопак чи вальс... Але шрами лише прикрашають чоловіка... В той час я мріяв грати за київське “Динамо”, а тепер вболіваю за донецький “Шахтар”... Я українець?
Я закінчив школу з російською мовою навчання. Мене нудило на уроках української мови і літератури, програму з яких складали “люди в гражданском” з єдиною метою відбити щонайменше бажання знати рідну літературу... Моя вчителька з російської мови була готова вбити “рухівця”, але ставилася поблажливо до того, що я носив на лацкані піджаку жовто-блакитний прапорець... бо я вигравав олімпіади з російської літератури... Я українець?
У 1991 році я спеціально поїхав з батьком на виборчу дільницю і власноручно проголосував за Незалежність на бабусиному бюлетені.... До речі, моя бабуся походить з давнього грецького роду.... Я українець?
Моя кров червона. Я чудово знаю, що вона не жовто-блакитна, бо неодноразово мав нагоду бачити її... Проте прекрасно пам‘ятаю як мій дід – офіцер радянської армії розказував, про хлопців у жовтих сорочках з синіми комірцями, які писали своєю кров‘ю: “Помираю, але не здаюся. Слава Україні!” Дід не приєднався до них... Він українець?
Я відмінюю слова “кіно” й “пальто”, бо так вимагає граматика мови моїх предків, чиї імена, насправді, вже давно забуті й стерті не лише з плит, а навіть з нашої пам‘яті... Замість їхніх імен, вулиці та майдани, парки та проспекти нашої держави (хоча хіба вона наша?) називаються на честь їхніх дійсно незабутих катів (вибачте, хотів написати – братів)....Ми українці?
Я не перепливав Дніпро, але чудово розумію чому у Запоріжжі не можна будувати мости через Хортицю... Я ненавиджу коли з Т.Шевченка роблять черговий ідол, портрет якого разом з рушниками має бути в кожній оселі чи кабінеті, але щиро шкодую, що на моєму столі не лежить “Кобзар” і що я не маю часу щоб бодай переглянути його... Я навіть не уявляю, які три слова можуть виявитися найважливішими в моєму житті.... Хто знає якою мовою я їх скажу? Я не бачив цю землю крізь ілюмінатор Боїнга... у мене не було можливості не повертатися сюди...
Проте, часто я хочу поїхати звідси. Туди, де неонові міста й силіконові (ні не подруги) долини, де вулиці не називають на честь загарбників, де у людей є можливість заробити, а не лише “замутить” гроші (хай на останніх й зображені не поети), де вірші пишуть не на партах, а у книгах, де студенти підробляють розвозячи піцу, а не створюючи за 50 грн. масовку на демонстраціях.... Мені набридли “патріоти з мерседесів” на трибунах, які таки дотримуються слова і заради своїх власних інтересів “і словом і ділом” готові направляти інших помирати у шанці... Негідники, для яких патріотизм став останнім притулком.... Мені все це набридло!
Але я не поїду...
Чому?!
Можливо тому що я українець...
Моя мати з Чечні. Вона не співала мені українських колискових, я вже не згадаю поцілунку на Андріївському узвозі, мені не сняться соняшники і небо, я не певен, чи будуть у мене діти...
То все ж таки, що це значить: “Бути українцем?”

Valik (с)
Source: http://osokor-ua.livejournal.com/34678.html

Via lanthilda

Не патріотично, але...

ОУН 1930х-1950х років нагадує мені матроса з загиблого корабля. Він сидить у човні посеред океану, зробив з своєї сорочки вітрило й чекає, на шторм, що приб'є його до беріга. Шторм таки починається, остаточно рве сорочку-вітрило і заносить човен у Саргасове море. І матрос із надією чекає на нову бурю... 35 років...

Баскські волонтери: забуті сторінки історії

Українська історична наука майже не приділяє уваги співпраці баскських сувереністів з українськими патріотичними організаціями. Між тим, ця сторінка є однією з найцікавіших у європейській історії ХХ століття. Басксько-український альянс, хоч і не дуже тривалий, є прикладом того, як два зовсім різні народи можуть не тільки порозумітися, а й допомогти один одному.

( Read more... )

Бібліографія:

1. Новітня історія України / Михайло Куташ. — Київ: Наука, 1994
2. "Дивна революція" і українське питання / Іван Кринишин. — Львів: Джерело, 1934
3. L'autonomisme basque des origines à nos jours / Jean-Pierre Boisvert. - Marseille: Ecole nationale d'économie, 1962
4. Громадянська війна в Іспанії / Антон Дорошенко. - Харків: Просвіта, 1989
5. Біженці: допомога чи бездіяльність? / Дмитро Іванчук. - Січослав: Видання Факультету соціології Дніпровського університету, 2001 (* передмова до книжки)

Навіщо потрібна українська громада за кордоном?

Напочатку я вважав, що громада - це щось зайве і досить штучне. Вона лише заважає іммігранту інтегруватися у нове суспільство. Ти лише приїхав до країни. Треба швидко покращити мову, знайти роботу, пійти вчитися. Треба розібратися у її культурі, економіці, політичній ситуації. Які післі співають "тубільці"? Чим цікавляться? За кого і чому голосують? Треба розуміти цих людей, бо тобі з ними жити.

Натомість йдеш пити чай (каву, пиво) із співвітчизниками. Замість того, щоб практикувати французську чи англійську, спілкуєшся українською. А потім, коли йдеш купувати хліб, довго думаєш, як сформулювати фразу "по-іноземному".

Навіщо це? Зараз ти ще українець. Але за 10 років ти їм не будеш. Бо країна змінюється постійно, щоденно. Якщо ти там не живеш "на повний час", то швидко відстаєш від подій. Вже не розумієш тамошніх жартів та алегорій. Пам'ятаєш лише, як було "колись".

( Read more... )

Мої тексти про Україну французською мовою.
Бета-версія :)

http://wind.kotlet.net/UKRAINE/info/faq.html
http://wind.kotlet.net/UKRAINE/info/manuel.html
http://wind.kotlet.net/UKRAINE/info/qc_ukr.html