Вітер з моря (vent_de_la_mer) wrote,
Вітер з моря
vent_de_la_mer

Як я продав Україну

Як я продав Україну

У ті часи я був юний та дурний (це не означає, що зараз я став мудрішим; просто як факт). Жив в Одесі, вчився у політеху й намагався щось писати.

Був я великим прихильником всілякого ретро. Починаючи від старих будинків, аж до давніх географічних карт. Старі пісні приводили мене у екстаз. До цієї категорії належало все - від "послєднєй елєктрічкі", яка від когось збігла, до хризантем, які "оцвєлі уж давно". Невідомий Саша "помніл наши встрєчі в пріморском паркє на бєрєгу", а "яростний стройотряд" вирушав кудись у тайгу. У слід йому співали "Пєсняри".

Я тоді часто заходив на Одеське обласне радіо. Сталося це після того, як журналість Г.С. у купі з кимось з наших проліз на концерт БГ через дах Палацу культури політеху, був затриманий директором Ю., відпущений, перезнайомився з нашою компанією й сказав, що хоче робити передачу про "творчу молодь". Ми з kostysh відгукнулися й зробили програму "Стопами розового оленя". Нажаль, одноразову.

Мені здалося, що цього замало. Й чорт дерганув мене зробити програму про "пісні ретро".

Обласне радіо тих часів нагадувало Титанік. Не ставало фінансування. Техніка ламалася. Переважна частина записів була на старих бобінах. Зарплату платили рідко, частково - різними сільгосппродуктами, що ними підодеські колгоспи розплачувалися за репортажі про їхні успіхи. Головна інтрига відбулася, коли замість м'яса привезли яблука. До цього колориту додавалася маса "державних" норм, обмежань й бюрократії.

Попри все це, люди там робили веселі, творчі, цікаві. З ними завжди приємно було попити чаю, порозмовляти за життя та придумати якийсь проект чи жарт, які все одно ніхто ніколи не пустить до ефіру.


Програму я вів українською. Пісні були переважно російськомовні. Писав й друкував сценарії, підбирав пісні у фонотеці (то була ціла історія, бо каталог, так би мовити, не завжди відповідав дійсності, бобіни були, м'яко кажучи, не завзгди там, де треба, а якість записів, м'яко кажучи, була не найкращою). Сценарії проходили потрійну перевірку: редактор, художня комісія, ще хтось. Поки програма потрапляла до ефіру, гинуло чимала нервових клітин.

Програма йшла непогано. Обласне радіо слухали переважно ті, в кого не було FM. Закрема, пенсіонери. Вони завжди були раді знов почути пісні своєї молодості. Дехто з них потім дзвонив чи писав листи. Хтось навіть передав платівку.

За всіми клопотами я навіть не помітив, як зрадив Україну. Але знайшлись такі, хто помітив...

Підчас першої ж передачі в мене стало розуму поставити "Марш ентузіастов". Був я тоді патріотом та антикомуністом. Ретельно прослухавши пісню, не знайшов там жодної згадки про Леніна, партію чи там Радянську владу. Слова ж були найкращі: "ми! вперед! за світле діло!". Ну, правда, було: "і звьозди наши алиє", але ж зовсім трохи, та й не факт, що це саме _ті_ "звьозди".

У другій передачі мені стало розуму поставити "Пєсню про Москву". Знов-таки, нічого поганого я там не знайшов. У моїй ідиотській голові Москва була такою ж іноземною столицею, як Будапешт, Тбілісі, Мадрид чи Мінська. Знай я тоді гарну пісню про Стокгольм, поставив би й її.

Ала свідома частина населення не залишила злочину без уваги.

У радянські часи у Одесі була справжня УКРАЇНОМОВНА ГАЗЕТА - "Чорноморська комуна". Була вона абсолютною монополісткою: вся решта видань була російською. У сучасні часи, вона змінила назву на "Чорноморські новини" й зібрала навколо себе послідовних борців за національну ідею. Борці пильнували.

Одного разу на стіні військового училища повісили плакат: "Слава Україні!". Потім його зняли (чи перевісили). Газета це помітила й зробила висновки. Другого разу, журналіст обл. радіо Іван Шевчук (один з небагатьох, хто розмовляв українською не тільки в ефірі, але й у повсякденному житті), поставив заради жарту пісеньку "Лєнін всєгда живой". Газета відреагувала статтєю: "Бандитизм в ефірі!"

Не забули й про мене.

Майже вся перша сторінка була присвячена моїй програмі. Виявилось, що передачу робить законспірована група людей, що "ховається за невиразним псевдо" (в мене ставало розуму назвати у ефірі своє справжнє прізвища). Звісно, то були вони агенти Москви. Робили вони "дуже професійно" - видко, добре їх там готували! Газета зазначала, що "кожному хочеться заробити трохи грошей", але брудні гроші - то низько. Були й листи розгніваних читачів, у тому числі, від членів патріотичних організацій.

Цікаво, що аж до того моменту, я вірив, що українські націоналісти - це свої. Вони, звісно, мали бути не тільки патріотичними, але й розумними, виваженими й інтелігентними.

Перш за все, мене добив рівень статті. Було написано якось тупо, агресинвно, безапеляційно. Й головне - примітивно. Перечитавши решту газети, переконався, що вся вона така. Особливо порадував відкритий лист до Оксани Баюл, яка саме тоді потрапила у аварію десь у Штатах: "Люба Оксаночко! Ми всі пам'ятаємо, як ти плакала, коли виграла медаль для нашої України, то плакали разом з тобою. Злиї люди заманили тебе до Америки. Приїжджай до нас жити. В нас є донечка, теж Оксана - то ви будете дружити..."

Потім, дехто з "борців" теж щось робив на радіо й прекрасно знав моїх редакторів. Що завадило цим людям зробити два кроки й поговорити з кимось з них, а ще краще - зі мною? Звісно, якби я знав, яких великих шкод завдав Батьківщині "Марш ентузіастов", то негайно посипав би голову попелом й поклався більш так не робити.

Додам, що я-таки зв'язався з автором статті й мав з ним задушевну бесіду. Переконавшись, що я не ворог, він визнав, що дещо поспішив з висновками.

Але довго ще активісти певних організацій зустрічали кореспондентів облрадіо словами: "Знаємо ми вас, запроданців. У вас там ворог України Іван Шевчук, та той, інший, з антиукраїнськими піснями!"

На радіо той номер став бестселером. Мене зустрічали як героя, вітали з "журналістським хрещенням", пояснювали, що "у всіх нас таке було", цікавились, за скільки я продав країну, а наш головний редактор зателефонував зателефонував до їхнього, погрожуючи судом.
Ще за місяць програму зняли з ефіру, чому я був дуже радий: вона брала забагато часу.

Довго ще я заходив на радіо попити чай зі старими друзями. Але їх ставало все меньше. Один за одним мої знайомі йшли звідти. Переважно, на комерційні станції. За спиною залишалися низька платня, неремонтована техніка та низька бюрократичних Інструкцій, що гробили будь-який цікавий проект. На зміну приходило "плємя младоє, нєзнакомоє".

P.S. Скільки коштує Вітчизна?

За кілька місяців після закриття антиукраїнської програми, мені подзвонив хтось з приятелів-радіожурналістів й повідомив, що можно зайти за гонораром. За три місяці зрадницької діяльності я отримав рівно 33 гривні.

Пишаюся тим, що я серйозно переплюнув Іуду: заробив НА ТРИ ГРИВНІ БІЛЬШЕ від нього!!!
Tags: національні питання, спогади
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

  • 26 comments