Вітер з моря (vent_de_la_mer) wrote,
Вітер з моря
vent_de_la_mer

Професіонали (розмова у потязі)

Всі персонажі та ситуації вигадані. Будь-яке співпадіння
з реальними людьми чи подіями може бути лише випадковим.


Професіонали (розмова у потязі)

- ...Ненавиджу професіоналів, - сказав Шарашкін.

- Чому?

- Бо приходять і все псують.

Ось послухайте. Років у 17 - на першому курсі - ми грали у КВН. Команда була майже повністю сіоністська. Найрадикальнішим сіоністом був Шура Михайлов - євреєм він був на одну восьму. Точніше, тато тата його мами звався Абрам Айзеншпіц, але сина записав на прізвище дружини - Сергієнко. На цьому "сіоністські" гени Шури й закінчувалися. Що не заважало бути великим ентузіастом й навіть штучно невимовляти літеру "р". Найменшою сіоністкою була Аня Перельман, єдина чистокровна єврейка команди, яка, навіть, якось заходила до синагоги - один чи два рази. Аніна байдужість до національних ідей не могла не обурювати справжніх борців. Але ми її терпіли - зрештою, "своя". Час показав, що ми не помилилися - вона стала єдиною з команди, хто таки оселився у Ізраїлю. Решта "сіоністів" так ніколи й не дібралися ані до синагоги, ані до Святої Землі.

Нашим капітаном був Коля Ігнать'єв - абсолютний неєврей. Ми ставилися до нього - ні, не зверхньо, - а з добре прихованим співчуттям: в кожного свої недоліки.

Минув якися час, команда розпалася, гравці взялися за голову й забули за колишні дурниці. Хтось поїхав за кордон - куди завгодно, але не в Ізраїль. Ніхто й не згадував за свій колишній "сіонізм", а Шура Михайлов давно вже вимовляв "р". І раптом у місті з'явилися справжні сіоністи, без лапок. Цілі організації.
Молодіжний "Бейтар" організував єврейські дискотеки, єврейські табори відпочинку, єврейські дискусійні клуби. Хлопчики у кіпах справді вірили у те, що роблять. Ходили у синагоги, вчили іврит й готувалися до від'їзду. Вони були професіональні сіоністи, а "сіоністи"-любителі стали непотрібні.

У 19 років я почав цікавитися походженням арійської раси. Ну, й відповідно, боротьбою за її чистоту. Звісно, сам я був арійцем - не зовсім чистим, але майже... До того ж, зовсім чистих не було навіть серед есесівців - в них було 3-5% неарійських домішок. Звідки в мене такі точні цифри? Ну, була література.
Я ж вам кажу, що ставився до питання серйозно. Нас було декілька. Ми навіть казали один одному "зік-гайль" при зустрічі. Рятування арійської раси обмежувалося дискусіями та питтям пива "Баварське світле" (товарний знак Конюшинського пивзаводу).


Чи треба казати, що наступного ж року у місті знов з'явилися
професіонали - цього разу вже нацистські? Ходили у напіввійськовій формі, стриглися під бокс, носили значки зі свастиками. Ще у них там, здається, були якісь "шабаші" за містом: марширували, їли сире м'ясо, клялися на якихось дубах чи там німецьких касках - точно не скажу, знаю це лише у переказі. Жоден з наших "борців" не приєднався до них. Професіонали були занадто серйозні.

Потім я ще цікавився східною філософією та релігіями. На полиці в мене стояли переклади "Бхават Гіти", труди Ошо та Тибетська книга мертвих. Жодне з цих джерел Знання я не осилив. Не прочитав навіть до середини. Що не заважало мені оперувати у розмові "кармами", "чакрами", "сутрами" й іншою езотеричною термінологією. Знов-таки, в нас було своє коло любителів. Ми навіть намагалися медитувати.

У місті з'явилися гуру всіх можливих напрямків. Середня ціна медитації з Учителем піднялася до 100 доларів. Щоб отримати Сертифікат Учня треба було їхати до столиці й платити шалені гроші. Зате після того можна було цілити кого завгодно, по 20 доларів за сеанс. Ми сходили на дві-три презентації, порахували гроші, й перейшли до психології.

Психологія - прекрасна річ. Прекрасна вона тим, що в неї зовсім немає єдиної парадигми. Тому це не наука. Одні психологічні школи вірять у переселення душ та лікують депресії контактами з потойбічними світами. Інші стоять на суто матеріалістичних позиціях, а депресії лікують виключно електрошоком. Треті
вважають панацеєю оргазм. Але, оскільки звичайний, сексуальний оргазм буває не завжди, то оргазмічну енергію зберігають у спеціальних батарейках, які виготовляються у Чикаго під спеціальним наглядом. Досить два роки поносити таку батарейку у кишені, щоб забути про фрустрації, почуття неповноцінності та едипів комплекс. І ще 2-3 десятки різних шкіл. Не кажучи вже за окремих Спеціалістів.

В нас був справжній Психологічний клуб. Він містився у підвалі сусіднього ЖЕКу. Ми збиралися вечорами, по середах та суботах (решту часу у підвалі засідала якась комісія, співав дитячій хор, працювала Районна рада ветеранів праці, та, здається, секція бальних танців). Головою клубу був видатний спеціаліст. У свої 25 років (нам було від 17 до 23) він встиг закінчити прискорені курси з соціальної психології при педагогічному коледжі. На його рахунку було проведення 4 терапевтичних тренінгів й публікація статті "Психологія на кожний день" у вечірній газеті Міста. Всі ми були великими ентузіастами. Після низки тренінгів глибокого дихання, лікувальних гештальт-медитацій та семінару з казкотерапії, я відчув себе справжнім психологом. У буфеті завжди замовляв хот-дог по-віденськи - на шану Зігмунда Фройда. Міг вільно проаналізувати стан будь-якої людини. Точно знав, як знайти та вивести на поверхню її найприхованіші проблеми та страхи - й залишити її з ними наодинці. Мене дивувала вперта консервативність старих друзів, які не давали себе аналізувати, кажучи, ніби в них "все гаразд". Але що тут поробиш? Звичайні захисні реакції: люди бояться розстатися зі своїми проблемами та зажити щасливо. Не те, що я.

Одного клятого дня я поступив на психологічний факультет. Й полинув у справжню академічну освіту. Ще й досі не розумію, навіщо це зробив. Там викладали ПРОФЕСІОНАЛИ. Раптом, довелося ВЧИТИСЯ. Перші часи я ще якось тримався. Але коли довелося вивчати точне визначення терміна "емоція" та вміти відрізняти на схемі головного мозку людини область Верніке від області Брока, я не витримав.

Професіонали послідовно псували мені життя.

- Ось і зараз... - Шарашкін замовк.

- А що зараз? - спитав я.

- Французьку я вчив на вечірніх курсах. - пояснив Шарашкін. - Всі ми, як один, були патріотами Франції. Ну, й всієї Франкофонії. Вірили, що французька мова найгарніша у світі, а культура - найбагатша. Пишалися славетною історією. Одного разу ледь не побилися зі студентами англійського відділення, коли ті назвали нашу Жанну д'Арк "відьмою", а де Голя - "поганим політиком".

А тепер? Живу серед справжніх французів, професіоналів. Виявляється, що акцент в мене "не той", словарний запас - обмежений, за свого ніхто тут не рахує. Двічі вже назвали "sale étranger" ("брудний іноземець")...

- Так, важко з професіоналами, - погодився я. - А ви зараз у відрядження їдете, чи у відпустку?

- Ні те, ні інше, - сказав Шарашкін. Він озирнувся навколо. - Думаю, з вами можна бути відвертим. Я їду на установчі збори Ліги захисту християнства.

- Ліги захисту християнства? - перепитався я. - Захисту від кого?
- Годі жартувати! Йде тотальна ісламізація Європи. Європейці забули власні цінності. Саме войовничий атеїзм прокладає дорогу мусульманському прозелітизму. Християнство треба захищати.
- Припустимо, - погодився я. - Й як ви збираєтеся це робити?
- Ще не знаємо. Але однодумці вже є. Нас десятеро. Познайомилися в Інтернеті. Зараз їду до Марселю, на першу зустріч.
- А чи ви порадилися із яким-небудь священиком? - поцікавився я.
- Навіщо? - здивувався він. - Все й так зрозуміло. Радитися будемо потім. Зараз треба діяти! До речі, чи не хоче пан приєднатися до нас?
- Дякую, але не зараз.
- А коли?
- Не знаю. Почекаю на професіоналів.
Потяг зупинився у Ліоні. Я простився й вийшов.


2006

Tags: Професіонали (розмова у потязі), оповідання
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

  • 20 comments