Вітер з моря (vent_de_la_mer) wrote,
Вітер з моря
vent_de_la_mer

1935 рік. Канікули у Литві

1935 рік. Канікули у Литві

Ірена зняла плаття. В неї була гарна струнка фігура. Мініатюрний купальний костюм ледве скривав молоде тіло. Віктар не знав, куди ховати очі.

- Ходімо купатися? - сказала Ірена.

Вода була холодною.

- Ні, дякую, - посміхнувся Віктар.

- Ну, як знаєш.

Ірена увійшла у воду й попливла. За кілька хвилин її вже не було видно поміж хвилями.

Сіре небо й холодне море. Й ще холодніший вітер. Литовські канікули...

Ірена любила море. До репатріації її родина жила у Одесі. Звісно, там було тепліше. Але море - то завжди море.

Віктарові воно не було потрібно. Ну гарно, ну то й що?

Віктар виріс у Білорусі. Літо асоціювалося з лісом, з теплими озерами... Ну що їм заважало зняти дачу під Мінськом?

Але Ірена хотіла до моря.

Літак пронісся над пляжем і зник поміж хмарами. Віктар встиг розрізнити емблему Повітряного флоту Литви. "Добре, що хоч Литва не бере участь у цьому безглузді!" - подумав він. Досить вже України та Польщі. Тим більше, що й Білорусь ризикує вляпатися...

Мокра й змерзла, Ірена вийшла на беріг. Віктар подав їй рушника.

- Клас, - сказала дівчина. - Шкода що ти не пішов.

- Мені й тут не зле, - зауважив Віктар. Доречі, ми запізнилися до сніданку.

- Нічого, пані Паскінє певно залишила нам їсти.

Вони поспішили до маленького готелю.

- Якби ми жили у одному номері, могли б замовляти сніданок прямо до кімнати, - зауважив Віктар.

Ірена зробила вигляд, що не чує. Вона вже втомилася нагадувати Віктарові, що вони лише друзі.

Пані Паскінє вже чекала на них біля дверей.

- Ну де ж ви знов загубилися? - суворо сказала вона. Й, як завжди, похитала головою: - Діти, діти...

- Лабас рітас, пані Паскінє! - хором сказали Віктар з Іреною.

Стара посміхнулася.

- Ну, добре, добре...

Пані Паскінє трохи знала білоруську. Це спрощувало спілкування.

Підчас сніданку Віктар передивився газети. Ситуація погіршилася. Україна концентрувала війська на польському кордоні. Польща не відставала.

- Війна може розпочатися у будь-який момент. Якщо Ліга Націй...

- Знов ти зі своєю політикою, - перервала Ірена. - Не буде ніякої війни!

Сперечатися не мало сенсу. Може й краще, що її це не цікавить. Так спокійніше. Справді, краще не знати, у якому божевільному світі ми живемо.

Будь-який збройний конфлікт між Україною та Польщею неминуче торкнеться Білорусі. А якщо до нього втягнуться Німеччина та Литва...

По сніданку вони гуляли містом.

**

- Балта кава цу цукрус, прошау.

- А для пана?

- Алус.

Їм налили кави й пива.

- Знов ти п'єш, - сказала Ірена.

- Тут добре пиво, - відповів Віктар.

**

- Якщо якась річ, хай навіть незначна... - припустимо, виделка... - пролежить у ґрунті чи у шухляді років так триста...

Вони сиділи у маленькому ресторані. Грав джаз.

- ...Вона перетворюється на археологічну знахідку. - закінчив Віктар. - Й за неї платять великі гроші. Чому?

- Знов ти все ускладнюєш, - сказала Ірена. Вона почала нудьгувати.

- Навпаки, спрощую.

За сусіднім столом сиділо кілька хлопців. Вони розмовляли румунською.

**

- Знайомся, це Драгош, - представила Ірена.

За їхнім столиком сидів незнайомий хлопець

- Enchanté, - машинально сказав Віктар.

Вони потиснули руки один одному.

- Драгош - з Румунії, - французькою пояснила Ірена, - А Віктар - білорус, як я.

- Віва Роминіа маре! - посміхнувся Віктар.

- Живє Бєларусь! - посміхнувся румун.

- Драгош - спортсмен, - сказала Ірена французькою.- Він приїхав сюди на змагання.

- Чудово, - ввічливо сказав Віктар.

Не можна було залишати її саму. Але тепер вже запізно.

Румун щось там розповідав за легку атлетику, за якісь там пан європейські змагання.

Віктар демонстративно подивився на годинник.

- Вибач, - сказав він румунові. - Нам вже час повертатися до дому.

- Чому це, - здивувалася Ірена.

- Дев'ята дридцять. - сказав Віктар білоруською. - Ти хочеш, щоб пані Паскінє знов лаялась?

- А яке її діло? В нас є окремі ключі... Втім, якщо ти втомився, то йди. Я тут ще посиджу.

Message était clair.

Віктар замовив чарку коньяку й випив її залпом.

Ірена вже не звертала на нього увагу. Вони з румуном сміялася за щось своє.

Віктар вийшов на вулицю. З моря дув холодний вітер. Литовську літо.

Він йшов приморськими вуличками. Маленькі будинки світили йому вікнами. Ставало все холодніше й він прискорив крок. "Ще трохи, й я застуджуся, - подумав він. - Треба щось робити". Взагалі, добре, коли холодно. Нема часу думати за щось інше. Є лише одна ціль - забратися кудись, де тепло. "Добре, що в нас є інстинкти" - посміхнувся Віктар.

**

Він не помітив, як потрапив на цю вулицю. По перед ним був двоповерховий будинок. Вікна другого поверху були забрані важкими шторами. На першому містився бар. Віктар увійшов. Принаймні тут було тепло.

- Джин тонік, прошау, - замовив він й почав дивитися навколо. Людей було не багато. Переважно - жінки. Одна з них підійшла до нього.

- Лабас, - сказала вона й сіла поруч.

- Лабас вакарас, - ввічливо сказав Віктар.

Вона поклала руку йому на плече. Вона була молода й гарна.

**

Ламаною французькою вона назвала ціну. Віктар погодився. Вони допили коктейль й піднялися на гору. У кімнаті було розстелене ліжко, стілець і комод з великим дзеркалом. Дівчина швидко роздягнулася. "Viens" - сказала вона.

**

До готелю він повернувся вночі. Дійшов до своєї кімнати й завалився спати.

**

Вранці прокинувся, прийняв душ. В голові трохи шуміло. Він спустився до сніданку. Ірени не було. Ну, то її справи. Віктар почував себе втомленим. Швидко перекусив та вийшов на вулицю.

**

Понад морем був маленький яхт-клуб. Віктар увійшов. Нікого ще не було. Не було навіть вахтера, що завжди перевіряє перепустки, і якому, за звичай, Віктар показував свій студентський квиток білоруською мовою, запевняючи, що це посвідчення членства у неіснуючої Федерації яхтсменів Мінської губернії.

Було тихо. Віктар ходив причалами. Він дивився на яхти. На душі було спокійно.

***

З Іреною він дружив майже рік. Разом вони блукали містом, їли тістечка у маленьких кав'ярнях, ходили у театри. Якось їздили на день до Гомелю, другого разу - до Вітебську. На початку вони й справді були друзями. Потім Віктар відчув, що хоче більшого. Але Ірену хотіла тільки дружби. Віктар погоджувався почекати. Йому було добре з нею...

Друзі часто бачили їх разом. "Гарна в тебе дівчина" - казали вони. Віктар сумно посміхався.

Дружба з Іреною перетворилася на "дружбу". Кілька невдалих спроб поцілувати її, тільки погіршили Віктарові шанси.

Тепер ще ця подорож до Литви. Мама відпускає її з Віктаром, бо він - "надійний". Ірена знайомиться з румунськими спортсменами...

**

Я не любив її - думав він. - Це не було кохання. Просто, хотів, щоб вона була поруч. Щоб була моєю. Це була гордість. Я навіть не хотів її по справжньому. Й якщо вже чесно... я навіть не міг уявити нас разом у ліжку.

То може не варто брехати собі?

**
До готелю повернувся лише ввечері. Пити не хотілося. Спати також. Він неспішно повечеряв. Потім сидів у холі та дивився у вікно. На вулиці було холодно.

В холі готелю нікого не було. На журнальному столику лежала купа газет. Читати їх не хотілося.
**
- Привіт! - гукнула Ірена.
Віктар вже почав снідати.
- Привіт, - сказав він.
- Ти на мене ображений?
- Ні, чому? - спокійно сказав він.
- Ну, мені так здалося...
- Що тут зробиш? - сказав Віктар. - Всім нам інколи щось здається.
- Ти й правду не образився?
- Ні.
Вона сіла поруч.
- Ну, куди підемо сьогодні?
- Не знаю. Я хотів піти до історичного музею...
- Ну, то підемо разом?
- Якщо хочеш. Хоча не знаю, чи тобі буде це цікаво.
Вони їли.
- Ну, як твій румун? - поцікавився Віктар.
- Драгош? - перепиталась Ірена так, ніби чула це ім'я уперше - Він повернувся у Румунію.
- Вчора ввечері?
- Так...
**
Музей був зовсім маленький. Видно, що розрахований він був на туристів. Вся історія країни була представлена у чотирьох залах. У першому стояв муляж мамонта, а стіни були прикрашені портретами якихось неандертальців. Під склом - кам'яні знаряддя "з тих часів" - звісно, не справжні, а "макети". У другому залі - одягнутий у шкури манекен у довгій білявій перуці та з приклеєною бородою. За задумом авторів, то мав бути давній литовець. У руці "воїн" тримав картонний меч. На стінах висіли мапи Великого переселення народів. "Арійську прабатьківщину" розмістили чомусь у районі сучасної Персії. Третій зал був присвячений середньовіччю. Четвертий - двадцятому століттю: Велика війна, незалежність, конфлікти з Польщею та Білоруссю. "Добре, що ми тоді чітко визначили кордони, - мимоволі подумав Віктар. - Інакше було б, як з Україною."

**
- Ей, Віктаре! Це ти чи мені здається?

На веранді маленького будинку сиділа молодь - хлопці та дівчата. Віктар впізнав серед них Штефана.

- Ходіть до нас, - гукнув той.

Віктар відкрив хвіртку. Вони з Ірена пройшли по короткій стежці й піднялися на терасу. Компанія сиділа навколо столу. На столі стояло кілька глечиків пива.

- Це Віктар, - представив його Штефан. Ми вчимося разом. А вас, пані, як кличуть?

- Ірена...

- Дуже приємно, Штефан. А це...

Він по черзі представив кожного з присутніх. Всі тут були студенти і всі - з Білорусі. Будинок належав батькам одного з них.

- Ну, сідайте з нами!

З хати вийшла дівчина.

- Аделька? - здивувався Віктар.

- Віктар?

Вони засміялися.

- Ви знайомі? - сказав Штефан.

- Авжеж,- відповів Віктар.

- Сусіди по дачі, - сказала Аделька.

Сусідами вони були лише одного літа, 5 років тому. Аделька була на рік старшою від Віктара. Їй було 16.

- Ну, за зустріч, - Штефан підняв кухоль.

**

- Ходімо до моря? - тихо спитала його Аделька.

Віктар хитнув головою. Компанія була вже п'яна. Хтось дрімав, поклавши голову на стіл. Хтось гучно сперечався з сусідом. Здається, за політику чи автомобілі. Чи за все разом. На дворі було вже темно.

Вони пішли садом.

- Зовсім як тоді, - сказав Віктар.

- Ти пам'ятаєш? - посміхнулась вона.

Тоді теж був сад, темрява й загублена стежинка. Й був поцілунок...

Віктар взяв її за руку. Рука була тепла й м'яка. Їхні пальці переплелися....

Віктар розстебнув її плаття й торкнувся губами спини. Він цілував її потилицю, її плечі... Потім почав цілувати груди.

- Не поспішай, дурнику, - сміялася вона.

А потім було дуже добре...

**

Віктар прокинувся від холоду. Аделька спала поруч. Він накрив її ковдрою. Одягнув светр й вийшов на терасу.

Десь у сусідів працював радіоприймач. Передавали останні новини: "Уряди України й Польщі розпочали перший раунд переговорів. Сторони погодилися демілітаризувати кордон між двома країнами. Демілітаризація проходить під наглядом представників Ліги Націй".
Tags: 1935 рік. Канікули у Литві, Альтернативна історія та антиутопії, Беларусь, оповідання
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

  • 10 comments