Вітер з моря (vent_de_la_mer) wrote,
Вітер з моря
vent_de_la_mer

Кава о десятій тридцять там, де нічого нема - 1

Кава о десятій тридцять - там, де нічого нема

Моїм товаришам з Квебекської Глухомані

Частина І

Вранці Ігор увійшов до бюро. Китаєць вже був тут. Він сидів біля комп'ютера та дивився у екран. "Як справи?" - англійською запитав Ігор. "Нооот бєєєд" - байдуже відповів той. Він завжди відповідав те саме, з однаковою інтонацією. Ніколи не казав "добре", "погано", "відмінно". Завжди: "Нооот бєєєд". Можна й не питати.

Китаєць не знав французької й не хотів її вчити. Це дратувало всіх. Ігор не розумів, що йому заважає вивчити хочаб слово "бонжур"...

Прийшов Жан-Франсуа.
- Сьогодні я заробив свій перший штраф, - похвалився він.
Жан-Франсуа купив машину два дні тому. До того він користувався автобусом.
- Вітаю. Як це тобі вдалося?
- Вчора ввечері залишив машину на стоянці. Вранці виявилось, що місце зарезервоване для інвалідів. Але ж було темно і я не помітив знаку.
- Ну, завжди є вихід. Можна, наприклад, зламати собі руку чи ногу. Тоді все буде законно.
- Це ідея. Але зараз вже запізно...
Так вони й жартували цілими днями. В Україні це назвали б "сюром". У Глухомані не вживали цього слова.
...

Рівно о 10:21 ранку задзвонив телефон. "Ouі, - відповів Жан-Франсуа - un іnstant". Ігор знав, що це для нього. "Доброго дня" - почув він голос Ніколая. "Доброго... - відповів Ігор. - Вже?". "Так". Тут, у Глухомані, люди навчилися розуміти один одного майже без слів. Мова йшла про pause café* (* кавову перерву). За хвилину Ігор був біля кавового автомату. А ще за три хвилини вони з Андрієм та Ніколаєм сіли за дерев'яний стіл посеред зеленого лужку.

...
Ігор випадково розлив вершки. Білі краплі застигли на дошках столу.
- Зверніть увагу, - сказав Ніколай, - українці завжди проливають вершки.
Ніколай був росіянин - націоналіст, православний, та й взагалі патріот своєї країни - у дореволюційній її версії. До України, одначе, він ставився з повагою, щоб не сказати з симпатією.
Зараз він жартував.
- Певно, - погодився Ігор. - Це старовинний український звичай. Енергія молока має об'єднатися з енергією дерева.
Стіл стояв на березі штучного озерця, метрів за сто від Лікарні. Поруч були інші столи. Щоліта їх витягували з пивниці та розставляли навколо озерця. Щоосені забирали назад.
- Дерево, - продовжив Ігор, - символізує життя людини чи цілого народу. Воно бере сили зі своїх коренів й тягнеться угору, аж до неба. А молоко - то таємне знання що мати передає своїй дитині. Воно єднає покоління. Якщо ж об'єднати молоко з деревом...
- Ну годі, годі, - посміхнувся Ніколай.
- То я й кажу - тисячолітня традиція українського народу. Веде початок від Трипільської культури...
Вони замовкли. Ігор ковтнув кави. Андрій також. Ніколай запалив сигарету.
- До речі... - сказав нарешті Ігор.
- Якщо Ви кажете "до речі", це значить, що мова піде про щось таке, що не має жодного відношення до попередньої розмови. - зауважив Ніколай. - В мене, _до_ _речі_, так само. Це свідчить про певний рівень абстрактності мислення.
- До речі, - посміхнувся Ігор. - Чому б мені не стати бомжем? Навіщо всі ці турботи: праця, навчання, якісь ідіотські кар'єрні амбіції. Можна ж на все махнути рукою й просто існувати. Хіба це гірше, ніж те, що зараз?
Він розумів, що каже страшну банальність. Але не сказати цього він не міг.
- Знаєш, - дуже серйозно сказав Андрій. Він завжди говорив серйозним тоном, навіть коли жартував. Але наразі він не жартував. - Є така категорія сільських хлопців, що просто не знають, що робити у житті. Тож нічого й не роблять. В Україні в мене була нагода з ними поспілкуватися. Й повір, там нема чому заздрити.
- Ні, - заперечив Ніколай. - Якщо я правильно зрозумів, Ігор казав про інше. Не за тих нещасних хлопців, що не знають, що робити у житті. Йдеться про ситуацію, коли людина вже досягла певного рівня - принаймні, закінчила університет. А потім махнула на все рукою.
- Саме так, - підтвердив Ігор, - Скажіть хоч Ви, як колишній хіпі...
- Не варто, повірте мені. Зовсім не варто. Я бачив чимала таких людей. Це все одно що висіти над прірвою на руках й відгинати палець за пальцем. Спочатку один палець - нічого, тримаюся! Потім ще... знов-таки, жити можна. І в решті решт... Тут нема чому заздрити. Людина брудна, голодна... венеричні хвороби...
- Венеричні хвороби свідчать про наявність статевого життя, - зауважив Ігор.
...

З поза хмар вийшло сонце. Воно пекло як скажене. "Жорсткий ультрафіолет - подумав Ігор, - чи як там це називається?". Може вся справа у озонових дірах?
Андрій та Ніколай говорили за автомобілі.

Ігор подивився навколо. Рівненькі зелені газони із дерев'яними столами. Штучне озерце. Зліва - величезна коробка Лікарні. Справа - ліс. Ліс зовсім маленький. За ним - поле. Від Лікарні до міста йде асфальтована дорога. Раз на годину по ній проїжджає автобус. Він зупиняється біля Лікарні, бере нечисленних пасажирів та їде назад. От і все.
Між лісом та газонами - маленький гуртожиток. Ігор там живе.
Можна сісти на велосипед й поїхати геть. Й блукати сільськими дорогами. Й навколо будуть поля, і, інколи, гарні але однакові будиночки фермерів. Де-не-де - мініатюрні містечка, складені з таких саме гарненьких, але однакових будинків. І так - на багато кілометрів.
- Ігоре, Ви з нами? - перервав його думки Ніколай.

Ігор схаменувся.
- _До речі_, - сказав він сміючись. - До речі... Вчора я був на веб-сайті біологічного факультету. В них є така спеціальність - екологічна біологія. Це щоб працювати у заповідниках. Й не тільки тут, у Канаді, а й, наприклад, у Аргентині. А може й у Африці...
- Й тебе це цікавить? - здивувався Андрій. - Болота, комари, дикі звіри...
- Та це дрібниці! Подумай, це ж кар'єра Індіани Джонса. Уяви: йдеш ти собі по джунглях - у капелюсі, білій випрасуваній сорочці та потертих джинсах. Всі мандрівники так ходять. Особливо коли по джунглях. А навколо - ацтекські руїни, заховані скарби...
- ...Гарні тубільські дівчата... - додав Андрій.
- Ну ось, ти бачиш. В одній руці в тебе хлист, у іншій - пістолет. Все як у Індіани Джонса.
- Не розумію, - зауважив Ніколай, - Що Вам заважає вже зараз купити капелюха, випрасувати білу сорочку та протерти джинси?
- А джунглі? - запротестував Ігор.
- Та ось Вам ліс. Чим він Вас не влаштовує?
- Він тут не цікавий, - сумно сказав Ігор. - Ані ацтекських руїн, ані таємних скарбів, ані тубільців...
- Так, з ацтекськими руїнами в нас тут проблематично, - погодився Ніколай.
- Програма бере три роки. Потім - стаж, і все: видають диплом Індіани Джонса.
- А як же ж ядерна фізика? - невинно поцікавився Андрій.
За фізику вони говорили тиждень тому. Тоді Ніколай зауважив, що й у Бразилії можна жити непогано. Там є, наприклад, висококваліфіковані вчені, яких дуже цінує уряд. Вони живуть у закритих районах, де немає злочинності. В них - гарні затишні будинки з басейнами. Працюють вони у лабораторіях, обладнаних за останнім словом техніки. В них - добра зарплата. Якщо захочуть поїхати за кордон - без проблем отримують візи у будь-яку країну. Й таким людям немає сенсу кудись емігрувати.
- Звісно, не всі вчені так живуть, - додав Ніколай. - Але фахівці з ядерної фізики, чи, припустимо у космічній сфері...
- Скажіть, а де вчать на ядерних фізиків? - запитав тоді Ігор.
- Ви хочете бути бразильським вченим? - здогадався Ніколай.
- Саме так. Скажіть, де вчать на бразильських ядерних фізиків?
- У ядерних бразильських університетах, - припустив Андрій.
...

Найгірше - це засинати. Ти лежиш у ліжку й дивишся у стелю. Й знаєш наперед: завтра буде те саме, що сьогодні. А сьогодні було те саме, що вчора. І вчора було те саме, що позавчора. Й післязавтра буде те саме.

Це - маленьке місто. Дуже маленьке. Особливо ця крихітна громада що тулиться до Лікарні. Життя минає. Коли ти приїхав у Глухомань, тобі було 25 років. Зараз тобі 27. Ти живеш біля лісу, за яким - поле, за яким - фермерські будинки, за якими - знов поле, чи ліс, чи крихітне село. І більш нічого.

Центр міста складається з короткої вулички. На ній - два кафе й кілька дешевих ресторанів фаст-фуду. У центр ходить автобус - раз на годину. Він ходить до 23:20. Інших вулиць немає. Є будинки й є заасфальтовані алеї поміж ними. Алеї називають "вулицями" та "проспектами", але по них ніхто не ходить. По них їздять на машинах.
Хочеться розірвати це коло. Збігти туди, де люди, де вулиці, де життя. Куди завгодно!
Але там на тебе ніхто не чекає. А тут - тепле бюро, м'яке крісло, комп'ютер з інтернетом. І якісь гроші. Не божевільні, але їх цілком стає на життя. Одна проблема, що життя тут немає. Є існування..

Звісно, гріх так казати. Скільки людей мріяли б про таке місце? Скільки людей у цілому світі не мають де жити й що їсти? Скільки іммігрантів працюють на брудних фабриках за мінімальну зарплату?

То чого ж ти, дурінь, ще хочеш? Сиди й радій!
Й ти розумієш, що в тебе насправді все добре й все гаразд. Але від цього розуміння чомусь не стає легше. А завтра - новий день. Такий, як сьогодні і вчора. Один в один.
...

Зранку все інакше. Дзвенить будильник. Сповзаєш з ліжка щоб його вимкнути. Будильник треба ставити якомога далі від ліжка, щоб неможливо було його вимкнути увісні.
Прокидаєшся. Стаєш на коліна. Молишся.

Молитва - це як ліки. Хронічно хвора людина щодня п’є медикаменти. Вона не знає механізму їхньої дії. Але вірить, що колись це їй допоможе. Може не зараз, може не через місять. Та хай навіть за роки... А може вже допомагає? Може без ліків було б гірше?
Так і з молитвами.
...

Ігор почав молитися кілька місяців тому. На початку читав по пам’яті "Отче наш". Потім Ніколай подарував книжечку під назвою: "Краткій Молитвословъ". "Тільки обережно, - зауважив він - Кількість не завжди дорівнює якості. Спрінтерство тут може бути небезпечним". Це трохи нагадало Ігореві культуризм: якщо початківець занадто навантажить штангу - це може закінчитися трагічно. Слід рухатися уперед поступово: 20 кілограмів, потім - 22, згодом - 25. Не поспішати. Й завжди радитися з тренером. Тренер має визначити курс, перевірити, чи правильно ти виконуєш вправи. Інакше є ризик - або залишитися на місці, або надірватися.

Ігореві бракувало тренера. У Глухомані не було православних священників.
...

У неділю, раз на кілька тижнів, Ніколай їздив до маленької російської церкви. Одного разу він взяв з собою Ігора.

Церква стояла посеред лісу. Поруч - двоповерховий дерев’яний будинок, монастир. Монахів можна було порахувати по пальцях.
- Що мені робити? - спитав Ігор перед службою.
- Покищо нічого, - пояснив Ніколай. - Просто стійте. Якщо Вам раптом захочеться перехреститися - хрестіться. І не треба намагатися щось зрозуміти відразу. Це прийде з часом...
На службі майже нікого не було. У церкві було затишно і якось навіть по-домашньому. Тільки стояти було важко...
...

Перед монастирем проходила дорога. З одного боку було поле, з іншого - ліс. Поперед лісом - маленький город. Біля городу ходив монах. Справжній, російський - у чорному вбранні і з довгою сивою бородою. Ніби тільки що з Середньої полоси ХІХ століття.

- Вот он бежит, а я его прогоняй! - звернувся монах до Ігоря. Він говорив із сильним акцентом - часом англійським, часом - французьким. - А поел всю морковку! Ушастый!
Ігор не без зусиль здогадався, що йдеться про зайця, що спокусився на монастирські вражаї.
Монах любив поговорити. Ігор ввічливо слухав, хоч і не розумів майже ніц.
- Бувайте здорові, отець Пантелеймон! - сказав Ніколай.
Отець Пантелеймон зрадів новому співрозмовнику.
...
Втрьох вони йшли лісом.
Отець Пантелеймон говорив без перестанку. Зрозуміти його було все важче. Він, здається, розповідав за Францію, де він колись жив. У Франції, за його словами, зовсім нема злочинності. Поліцейські - на кожному перехресті. Тому там порядок.
- Знаєте, в мене було дещо інакше уявлення про криміногенну ситуацію у Парижі, - сказав Ігор Ніколаю, коли вони знов опинилися удвох.
- Отець Пантелеймон каже за зовсім інші часи, - пояснив Ніколай. - По війні на Champs Élіsées поліцейські зупиняли чоловіків, які не мали краваток. "Добрий день, мсьйо! Ваші документи, будь ласка? Та, ні, Ви нічого не порушили... Просто ми хотіли би передивитися Ваші документи. Так, знаєте, про всяк випадок. Так, мсьйо, в Вас все гаразд. Вибачте й доброго дня!". А ще метрів за сто - новий поліцейський, і все повторювалось... Ось за ту Францію він і каже.
Вони повернулися до монастиря.
- Вибачте, я забув Вас попередити, - сказав Ніколай. - Сьогодні в нас дискусійний клуб. Тож доведеться трохи затриматись.
...
У дерев'яного будинку було тепло і затишно. На першому поверсі навколо столу сиділи люди й пили чай. Було їх двадцять з чимось. Більшість приїхала з Монреалю.
Темою "дискусійного клубу" був Крим, і Ігор мимоволі напружився, передчуваючи недобре. Так і сталося.
- ...Украина - совершенно искусственное образование, держащееся исключительно на российской помощи, - повідомив доповідач, - Киев запрещает крымским детям учить русский язык. У них даже не хватает учителей украинского, но уроки русского отменяют!
Ігор встав й мовчки вийшов. Ледве втримався, щоб нічого не сказати. Скандалити не хотілося - він був гість, й навіть не монастиря, а Ніколая. До того він приїхав сюди на Ніколаєвій машині. Нею мав і повертатися: автобуси сюди не їздили.
На вулиці йшов дрібний дощ. Пахло лісом та мокрою соломою.
...
Більше Ігор у тій церкві не був.
- До речі... -сказав Ніколай за кілька місяців, - Ту людину я бачив тоді уперше і востаннє.
- Яку людину? - не зрозумів Ігор.
- Та ні, нічого... Просто цікаво, що доповідь співпала з Вашою появою.
- А, Ви про це... Справді, було неприємно.
- Все закономірно, - пояснив Ніколай. - Варто лише людині почати ходити до церкви - відразу щось таке стається. Типовий приклад: коли молодий хлопець вперше приходить до церкви, обов'язково знаходиться якась агресивна бабуся, якої раніш там ніхто й не бачив, і починає його лаяти. Що він не так стоїть, не так хреститься... Звісно, більше цей хлопець до церкви не приходить.
Ніколай ковтнув кави.
- Один мій знайомий тричі не міг похреститися.
- Як це йому вдало... Тобто ні, як це йому НЕ вдалося?
- У перший раз він зненацька захворів. У другий в останню мить зламалася машина. У третій раз він вже викликав таксі, яке, звісно, не приїхало. І тільки на четвертий...
...
Після роботи Ігор сідав на автобус та їхав до центру міста. Автобус йшов хвилин тридцять. За вікнами пропливали вулички одноповерхових будинків. Однаково гарненькі та безлюдні. Потім починалися будинки у чотири поверхи - сірі або коричневі. Вони нагадували радянські "хрущовки". Бетонні тротуари були начисто позбавлені перехожих. У Глухомані по вулицях не ходили. По них їздили машинами.
Центр міста складався з однієї коротенької вулиці. На відміну від інших по ній всеж-таки ходили пішки. Й навіть гуляли. Тут були магазини, кілька нічних клубів, та пару ресторанів. Були й два кафе - одне напроти другого. Те що ліворуч було трохи шикарніше, а праворуч - дещо затишніше. Колись було ще й третє, але воно збанкрутувало.
Ігор зайшов у те, що праворуч. Там він сидів до вечора. Кава та шматок торту. Потім - пиво. Тут можна читати. Навколо - люди...
- Вибачте, Ви вчитеся в університеті?
Це питав молодий араб, що сидів за сусіднім столиком. Ігор миттєво оцінив ситуацію. Це не голубий. Хлопець просто хоче поспілкуватися з іншою людиною. Йому самотньо, як будь-якому одинокому чужинцеві, що потрапив до Глухомані.
- Ні, не вчуся- відповідає Ігор. Ввічливо, але даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
Останнім часом Ігореві не хочеться спілкуватися. Просто вже не цікаво. Спілкування - зайва витрата енергії. Ігореві ніхто не потрібен.
У цьому - великий парадокс Глухомані: ти страждаєш від самотності, але водночас звикаєш до неї. Уникаєш спілкування, і поступово уходиш у себе.
...
Третього кафе немає вже рік. Ігор ще встиг зайти туди пару разів.
У акваріумі плавали золоті рибки. На поличці стояли старі книжки. Їх можна було читати за кавою. Ігор відшукав французьку книжку про Алжир, ще довоєнну. Релікт колоніалізму... Книжка дивувала самозакоханістю автора. Франція була єдиним джерелом добра та прогресу, а примітивні алжирці вдячно вхилялися її трьокольоровому прапору. "Внутрішній світ тубільців багато у чому залишається для нас загадковим, хоча неможна сумніватися у їхній відданості нашій країні". Цікаво, чи пригадав хтось цю фразу під час Алжирської війни? "Цей тубілець дивиться на фотографа насуплено, видко не любить фотографуватися". Виявилося, що візантійський імператор відбив Карфаген у вандалів лише для того, щоб "захистити християнські церкви". А іслам - "спрощене християнство". Але Мохамед "занадто добре знав людей, занадто добре знав арабів!" - тому й повів їх завойовувати світ.
"Не дивно, що Алжир відокремився від Франції" - подумав Ігор. - "Однієї такої книжки стане, щоб виправдати війну за незалежність..."
Книжка закінчувалася оптимістичною фразою: "Sі un jour l'Algérіe ne seraіt pas françaіse, ça va dіre que la France n'exіsteraіt plus" ("Якби одного дня Алжир не був французьким, то, значить, не було б і Франції").
...
Тепер того кафе вже немає. Не через Алжир, а через конкуренцію. Але не встигло воно зачинитися, як з'явилося четверте. "Оце так сміливість!" - подумав Ігор за новачків. - "Зовсім не бояться конкуренції".
У новому кафе було сумно. У надрах прозорого прилавку скучили якісь сандвічі та шматочки торту. В магазині такі торти продають по десять доларів. Тут за кожний шматок хотіли три з половиною. На стінах висіли прикраси: все, що можливо, без будь-якого порядку чи стилю. Все було якесь хаотичне і тимчасове.
За прилавком сидів літній чоловік із сивою бородою.
Ігор замовив торт із кавою.
- Вибачте, в Вас акцент... Ви звідки? - жваво зацікавився продавець.
- Зі Східної Європи, - відповів Ігор. Йому до біса набридли такі розмови. "А з якої ти країни? А де це? А у вас там війна? Ні? А чи подобається тобі у нашій країні?".
- З Європи!? - несподівано зрадів господар. - Як добре! Але ми з дружиною теж з Європи!
- А Ви звідки?
- З Франції. Ми тут вже сорок років.
- Це багато, - із повагою сказав Ігор.
- Але тут дуже важко, - продовжував іммігрант. - Знаєте чому?
- Чому? - поцікавився Ігор.
- Бо канадці нас тут дискримінують через те, що ми європейці, - повідав власник кафе.
"Європейців дискримінують... - з іронією подумав Ігор. - Цікаво, чи говорили ви з африканцями чи арабами? До того, в Вас хоча б французька є рідною..."
- Так, так, - невизначено відповів він, накидаючись на торт.
- Дискримінують... - повторив старий. - А тепер ось ми з дружиною відкрили це кафе. Вже тиждень. Дивіться, ось наше меню...
Він дав Ігореві шматочок паперу. Чорно-біла фотокопія містила короткий список страв: два типи салатів, три види сандвічив, магазинний торт, кава з кавоварки та газована вода з пляшки.
- Заходьте до нас ще! - сказав європеєць, коли Ігор виходив.
- Дякую! Хай щастить!
Старих було шкода: їхнє кафе було приречене. Магазинний торти, саморобні сандвічі у прозорому прилавку не зможуть змагатися з просторими салонами сусідів, зі зручними кріслами, безкоштовними газетами, добрим пивом і непоганою кавою.
Ігор не здивувався, коли ще за місяць побачив на дверях замок і полинялу табличку "A louer" ("Для найму"). Вітрини були заклеєні старими газетами.
...
Автовокзал Глухомані вражав своєю потворністю.
Його бетонна двоповерхова коробка - метрів за сто від "головної вулиці". Автовокзал було побудовано у 60-ті роки. Тоді, мабуть, це здавалося "архітектурою майбутнього".
Життя тривало лише на першому поверсі. На другому - жодного вогника. Можливо, там жили привиди 60-х: дівчата у коротких спідницях та хлопці у синіх джинсах. Привиди танцюють рок-н-рол, але ми цього не чуємо...
На першому поверсі - каса та маленький зал очікування. Поруч із касою міститься їдальня. Їдальня працює з п'ятої ранку. Вона розрахована на пасажирів. Але заходять, переважно, робочі. Поїсти, попити та поспілкуватися.
Робочі замовляють дешеву путін* (*смажена картопля з сиром) та каву. Іноді замість кави беруть "lіqueur" - колу, пепсі чи севен-ап.
У окремій кімнаті - бар. Там гучна музика і погане пиво.
Щодвігодини, відправляється монреальський автобус. Він їде у той надреальний світ, де є метро, високі будинки, і де по вулицях ходять люди. В існування такого світу важко повірити - принаймні, після року життя у Глухомані.
Добре було б сісти у той автобус й поїхати звідси геть. На завжди. Кинути лабораторію, гуртожиток, речі. Втекти навіть не до Монреалю, а до Торонто. А ще краще - до Ванкуверу. Може - Мельбурн чи Париж. Тільки б не залишатися у Глухомані.
...
У Інтернеті Ігор знайшов романс Вертинського.
"Мальчик смотрит - белый пароходик
Уплывает вдаль по горизонту
Несмотря на ясную погоду
Открывает дыма черный зонтик

Мальчик думает: "А я остался...
Снова не увижу дальних стран
Ах, зачем меня не догадался
Взять с собою в море капитан?"
Пісня міцно засіла у пам'яті. "Це про мене" - щоразу констатував Ігор, дивлячись услід автобусам що від'їжджали до Монреалю. Потім тихо наспівував наступний куплет:
"Мальчик плачет... Солнце смотрит с выси
И откуда ведомо ему,
Что на тот корабль седые крысы
Принесли из Африки чуму"
Це більш ніж ймовірно. Тероризм, епідемії, катастрофи. У Глухомані цього немає й навряд чи колись буде. Жоден терорист - навіть ментально хворий - не стане підривати двоповерховий гуртожиток біля Лікарні. Тим більше - потворний автовокзал. А ось у Монреалі все можливо.
"Вот уснут матросы в белом морге
Смолкнет пар в коробочке стальной
И столкнется пароходик в море
С ледяною синюю скалой"
Тут є робота - неважка й чиста. Є шматок хліба. Є де жити. А що там?

"И уснет погибший пароходик,
Где по дну цветы несет река
И моя душа, смеясь, уходит
По песку в костюме моряка."
А й правда, час вже повертатися до гуртожитку. Бо автобуси у напрямку Лікарні - лише до 23:20, таксі - дороге.
А пішки туди йти довго й нудно. У Монреалі, Києві чи Одесі можна легко пройти з десяток кварталів. Навіть вночі. Бо йдеш містом, вулицями... а не автодорогами, вздовж яких щось набудовано. Правда, у Європі треба вважати на бандитів та хуліганів. У Глухомані ніхто ні на кого не нападе. Тут як у пустелі: самотньо і безпечно.
"Что на тот корабль седые крысы принесли из Африки Кучму" - чомусь заспівав Ігор. "Кучму" - механічно повторив він. "Пир во время Кучмы" - пригадав він старий, ще доіміграційний жарт. І перед очима з'явилася їхня стара компанія у кафе біля інституту. І розливне пиво, і жарти. І стопки прозорої горілки. І пісні під "клавішнік". І розмови... Втім, це тепер у минулому. Кожен обрав свій шлях. В когось кар'єра, в інших - сім'я, в третіх - і ти і друге. А ти ось опинився у Глухомані, у паралельному світі. Тут нічого не відбувається. Тут нічого нема. Але тут тихо і надійно.
...

Коли у Глухомані зносили будинок біля річки, люди збиралися подивитися на таке видовище. Вони приїжджали на машинах, всією сім'єю, розкладали шезлонги й пили лимонад та каву з термосів, дивлячись, як на протилежному березі гігантські машини руйнують бетонні стіни.
Кажуть, що під час однієї пожежі, коли стало зрозуміло, що врятувати будинок вже неможливо і коли всі мешканці були евакуйовані, пожежники взяли стільці з сусіднього кафе, купили пепсі та й сіли собі дивитися на полум'я. Аж поки все не згоріло остаточно.
Таке тут життя. Кожна дрібниця стає подією.
...

- Вам треба обов'язково здати на права, - вкотре сказав Ніколай.
- Ви думаєте, це допоможе мені перебратися до Монреалю, - зіронізував Ігор.
- Безумовно. Пішки звідси ще ніхто не уходив.
Іспит на права складають у два етапи. Спочатку - теорія, потім - за рік - практика. Небажання чекати протягом року гальмувало Ігоря. Щоранку він казав собі: "Сьогодні треба почати вчити теорію". І щовечора засинав з думкою: "Але завтра вже точно...". Втім, який сенс поспішати, коли потім все одно треба чекати рік?
- Без машини тут жити важко, - зауважив Андрій. Ігор і сам це знав.
...


Закінчення: http://vent-de-la-mer.livejournal.com/154484.html
Tags: Кава о десятій тридцять, оповідання
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

  • 8 comments