Вітер з моря (vent_de_la_mer) wrote,
Вітер з моря
vent_de_la_mer

Хлопці та дівчата

Хлопці та дівчата

"Цілком можливо, що процеси, що відбуваються у нашому суспільстві, докорінно змінять відносини між чоловіком та жінкою. Як саме? Важко сказати..."
(Джовані Лаваль, Ph.D., Universidad de Zaragoza, 1998 рік)


Жінка була п'яна.
- Малаадой чєлаавєк, куди це ви отак поспішаєте? Почекайте...
Микола прискорив крок, але жінка не відставала.
- Ей! Я тобі, б..., кажу, чи ні?!
Краще не обертатися. Треба виглядати якомога впевненіше. Тоді це нещастя не наважиться нічого зробити.
- Малаадой чєлаавєк, б..., пріглаасітє танцевать.
Ні, дарма він не дозволив Олені себе проводити. Тоді б оця не причепилася.
- Ну і йди собі на... – і далі дощ матюків.
Здається відстала. Тепер хай собі кричить. Нормальні жінки так себе не поводять. Навіть якщо десь вип'ють.

Іноді вони бувають такі дурні! Микола пригадав “супутницю”. Ще не стара, років, може, 40. Вона могла би бути симпатичною... навіть гарною. Що їй заважало помитися, випрасувати блузку та спідницю, зробити макіяж. А тоді вже йти знайомитись. Але ж по-людськи, як жінка. І тоді, може, Микола не устояв би.

Він пригадав Оксану. Ось хто був справжньою леді! Вона теж була старшою від нього. І це було добре. Миколі подобалася її впевнена досвідченість. З нею він почував себе маленьким хлопчиком. Неслухняним. А вона - доросла, розумна - виконувала його капризи. Завжди була такою тактовною...

Розлучатися було боляче. Але необхідно. Він боявся занадто закохатися. А майбутня в них не було. Вона – заміжня жінка, годує двох дітей. Оксана б ніколи не залишила сім'ю. Навіть заради Миколи. Така відповідальна...

Тепер він знову самий. Незалежний. залишилася самотність. І випадкові пригоди. Переважно, з молодими дівчатами. Такими, що зачіпляються до тебе у барах та на дискотеках. Відразу лізуть цілуватися і так далі... а на завтра вже не пам'ятають, як тебе звуть. Але Миколі саме те і було потрібно. Трохи розважитися... і ні про що не думати.
Вдома він подивився на себе у дзеркало. А він ще нічого... Просто трохи втомився.
Микола поправив волосся і пішов спати.

***

За сусіднім столиком сиділи дівчата. Вони пили пиво, іноді додаючи до нього горілку. Щохвилини реготали.
- Ну що, і ти його таки трахнула?
- Так! Але він довго, зараза, не давав! Все щось крутився, ламався. Аж потім його батьки поїхали на дачу. Ну і...
- І як він?
- Клас!
Колись ці розмови злостили Максима. “Вони ставляться до нас, наче до тварин!” – думав він. Огидно було це слухати. Зараз його це розважало. У більшості випадків, ці “пригоди” були вигадані. За зухвалістю та нахабством ховалися сором'язливість та невпевненість у собі. Справжні “емануелі-серцеїдки” так себе не поводять. А цих дівчат варто було пожаліти. Якщо до такої підійти та почати знайомитися, вона почервоніє і не знатиме, що робити. Колись Максим так розважався.
“Емануелі” допили пиво та пішли. Стало тихіше.

***

Ніколи ще вона не бачила Миколу таким гарним. Біла сорочка, краватка, елегантний вечірній костюм. І, як завжди, ці чарівні карі очі, ця посмішка. Він – як загадковий принц зі старих казок!
Микола підставив їй щоку для поцілунку. На якусь мить Олена поклала руку на його талію... і відчула, що рука тремтить. Знов те саме. Вона прибрала руку. Блін, ніколи ще руки не тремтіли. А як доторкнешся до нього...
- Ну, пішли? – посміхнувся Микола.
- Так, ходімо. Бо вже майже початок.
- Ти не сердишся, що я спізнився?
- Хіба на тебе можна сердитися?
- Не можна на мене сердитися. Я хороооший.
Ця дитячість більш за все приваблювала Олену.
Спектакль був цікавий, але Олена майже не слідкувала за сценою. Вона думала про подальші дії.

***

Максим знов замовив каву. Він навмисно делікатно взяв горнятко і зробив ковточок. Потім томно подивився на дівчину і заглибився у книжку.
Дівчина була симпатична. Хоча наврядчи з того щось вийде.
Максим впіймав на собі її погляд. І теж подивився... у вікно. Він посміхнувся весняному сонечку. Хай бачить оцю посмішку. Потім знов повернувся до книжки. Тепер вона могла бачити напис на обкладці: “Сабіна Лап'єр. Останнє кохання”. І нижче: “Переклад з французької”. Деяких дівчат це приваблює: красивий хлопець, що елегантно п'є каву і читає вірші. І такий собі самотній-загадковий. Максим дуже полюбляв цю роль. Може тому, що йому справді подобалася добра кава і сентиментальні книжки.

***

- Давай ще погуляємо, - якось занадто рішуче сказала Олена.
Протягом всього спектаклю вона дивилася на нього, “непомітно” торкалася до його рук. Одного разу навіть спробувала поцілувати.
- Ну добре, ходімо. Тільки не довго, бо мені вже скоро до дому.
Все ж таки вона стільки для нього зробила. Цей похід у театр, білети на найкращі місця. І навіть ці дорогі квіти, що так незручно було тримати і що він потім мав подарувати комусь з акторів. Олена нічого не сказала, але він бачив, що вона огорчилася. Йому було якось незручно. Шкода її. Така хороша правильна дівчина. Занадто хороша і правильна для нього. Не хотілося її ображати.
- Ходімо на морозиво з кавою?
- Мені зараз не хочеться, - сказав Микола. Вона й так витратила на нього забагато грошей. Микола не любив нікого використати.
- Тоді пішли до парку. Там зараз гарно!
Це було правдою. Осінь зараз дуже тепла. Тим більше, він так рідко десь гуляє.
- Ну, ходімо! – він взяв Олену під руку. І побачив, як та зраділа.

***

Дівчина нарешті підійшла. Як завжди, нерішуче. І як завжди, приховуючи оцю нерішучість.
- Вибачте, що турбу... що відриваю. Але я бачу, Вам подобається французька поезія.
- Так, - сказав Максим. І він посміхнувся просто і відкрито.
- Мені також. Особливо, Сабін Ляп'єр. А крім того, Жак Конню і Мішелін Оран.
- А що саме з Оран? – ось, зараз вона і завалиться.
- По-перше, “Життя під хмарою”. Ну, це класика, це всі знають... Потім, “Загублений дім”, “Зірки не сміються”... Можна сісти?
Не чекаючи на відповідь, вона всілася на вільний стілець напроти Максима.
- Так, прошу, - погодився Максим пост-фактум.
- Що ще? “Пояс Тезея”, “Мої звіряння”... А Ви – з філологічного факультету?
- Взагалі-то лінгвіст.
- Німецька мова?
- Французька
- І тому так любите французьку поезію, - констатувала вона.
“Цікаво, вона зовсім не соромиться,” – думав Максим.
- А я теж знаю кілька французьких слів, - казала дівчина.
Максим приготувався до чергових “Же не манж па сіс жур” та “Шерше ль'ом”.
- Ось, наприклад: Кє ла сьєль суа бльо, кє мон ві суа верт... Так, здається, писав Жак Конню?
- Кьо льо сьєль суа бльо, кьо ма ві суа верт, - виправив Максим. - А Ви справді розумієтеся у поезії.
- Просто мені це подобається, - скромно зауважила дівчина.
- А Ви хто за фахом?
- Інженерка, - посміхнулася співрозмовниця. – З політеху. Мене, до речі, звуть Віра. А Вас?
- Максим.
Вони поговорили за поезію, потім – за театр. Потім пішли гуляти.
Вони йшли осінніми вулицями, збирали пале листя, сміялися. Максимові було з так легко з нею!
- Знаєш, -сказав він. – Мені здається, що я знаю тебе все життя.
- В мене таке саме почуття, - сказала Віра.

***

Темні алеї, ліхтарі. Осінь. Ах, яка романтика!
Ось куди вона його привела. Ще пару років тому це б на нього подіяло. Але зараз йому було просто нудно.
Біля чергової статуї Олена зупинилася і полізла цілуватися. Довелося її зупинити.
- Ми ж домовилися, що будемо лише друзями, - нагадав Микола.
Тепер Олена йшла мовчки, насуплено.
- Ну чим я тобі не подобаюся? – раптом сказала вона. – Що зі мною не так?
- Та все так з тобою, - заспокоїв Микола. – Ти хороша, розумна...
- Тоді чому ти не хочеш зустрічатися зі мною?
- Справа не в тобі, справа в мені. Просто мені зараз треба побути самому. Повір, якби не це...
Вона позіхнула.
- А ти ще зустрінеш свого хлопця, я у тому впевнений.
Йому було шкода Олени. Справді ж страждає. Ця наївна, незграбна дівчиська могла б бути королевою хлопців... Якби їй хоч трохи впевненості у собі...
“Але ж я не Отець Терезій, всім допомагати!” – розлютився він сам на себе. Чому б не зустріти просто нормальну дівчину – не нюню, але й не “емануель”? Просто, добру, уважну коханку.
- А може десь потім ти... – знов завелася Олена.
- Не знаю... – відрізав Микола.
"А може їй віддатися? – на якусь мить подумав він – Прямо тут, у парку?". Але уявив собі холодний вітер, і сире листя. А гірш за все – її невпевнені, невмілі рухи. Бррр, краще не треба. А якби просто поцілуватися? Ні, тоді вона вже не відчепиться...

***

Алея йшла понад морем. Було темно. Дерева низько нахилили гілки. Під ногами хрумтіло пале листя. Все виглядало наче у якісь казці.
- А може ця алея зачарована? - сказала Віра. - Може вона веде до замку людожеру?
- Та ну тебе! - відповів Максим. Йому чомусь раптом справді стало страшно.
Дерева ставали дедалі густіші. Максим інстинктивно наблизився до Віри, наче чекаючи на її захист.
- А-а! - раптом гукнув він. Йому здалося, що щось рухнулося. Але ж це вітер похитнув велику гілку.
Віра обійняла його:
- Не бійся, я з тобою...
Вони рушили далі. Максим відчував на своїй талії її міцну теплу руку.

Алея закінчилася бесідкою. Звідси було видно море. Величезний місяць висів над водою. Його відблиски грали на хвилях.
Кілька хвилин вони мовчки дивилися на цю красу.
Потім Максим відчув її губи на своїй щоці. Торкання... ще одне. Рішуче, але м'яко вона повернула його до себе. Їхні губи зустрілися.
Максима захлинуло теплою хвилею. Закривши очі, він насолоджувався ніжною нахабністю її губ... Вірині руки гладили його спину. Потім спустилися нижче. Це було приємно.
Вірині губи ковзнули по його шиї. Він відчув на собі її язик. Боже мій, яка вона ніжна! В неї, певно, було багато чоловіків...
Тепер вона розстібала його сорочку.
- Ні... не треба... - ледве вимовив він. Як йому не хотілося цього казати... - Ні, прошу тебе!
- Ну добре, не буду... - вона останнє поцілувала його шию, потім губи... і відпустила.
- Розумієш, я просто не можу так, у перший вечір. Я не такий.
- Розумію, - сказала вона. Вона ніжно обійняла Максима і поцілувала у щоку. - Ти гарний...
- Дякую...

- Де ти навчилася так цілуватися? - запитав Максим, вже на виході з парку.
- Сама не знаю, - як завжди жартівливо сказала Віра.

***

- Привіт! - привітався Микола.
- Це ти?! - відгукнулась Віра, - Оце так зустріч! І ти, Олено? Рада, дуже рада бачити.
Вони з Оленою потиснули одна одній руки.
- А я й не знала, що ви знайомі, - вона посміхнулася.
- Максим, - представився хлопець.
- Олена.
- Микола.
- Ні, ну це ж треба так зустрітися! У той самий час, на тій самій алеї!
- Яке співпадіння, - колюче сказала Олена. - В тебе, Віро, знов новий хлопець?
Віра зробила вигляд, що не почула.
Микола поправив волосся.
- Ну як в тебе справи? - запитався він.
- Добре, все добре...
"Між ними щось було - подумав Максим. - І вона йому ще й далі подобається". Він відчув, що ревнує. Треба нейтралізувати цього вискачку.
- Ну, раз ми вже зустрілися, то може десь посидимо разом? - запропонував Микола. - Олена казала, що знає тут якесь кафе...
- Воно вже, напевно, закрито, - відрізала Олена. Вона говорила крізь зуби. - Та й взагалі, вже пізно.
- Ну, ні так ні, - швидко погодилася Віра. - Знаєте, може вже іншим разом...
- Ну, ти телефонуй колись, - сказав Микола.
"Я зовсім забуваю про гордість," - подумав він.
- До побачення! - сказала Віра.
- До побачення, - холодно сказала Олена.
Вони розійшлися.

- Твої знайомі? - сказав Максим, щоб щось сказати.
- Ну, так... Взагалі, з Оленою ми вчимося у одній групі. Трохи закомплексована дівчина, але нічого...
- Це я помітив, - сказав Максим. - А хлопець?...
Він намагався вимовити це якомога байдуже.
- Микола?.. Ну, ми були колись у тій самій тусовці. А потім всі розбіглися. Як завжди, у всіх свої справи...
- Розумію, - сказав Максим.

***

Вони йшли мовчки. Вітер бив їх у спину. Жодному не хотілося починати розмову.

"Наче вчора, - думав Микола. - наче й не було тих двох років. А вона зовсім не змінилася..."
Добре, що вона бачила мене таким - гарним, впевненим, у вечірньому костюмі. Та ще й з іншою дівчиною.
Вона ж, мабуть, пам'ятала його у простих літніх шортах і футболці на голе тіло.

"Боже, який дурінь я був! - думав він. - Не треба було відпускати її від себе". Тоді він здавався собі сильним. Думав, що все буде так, як хоче _він_. Що жодна дівчина не зможе протистояти його волі... І ось знайшлась одна, що змогла.

- Ти давно її знаєш? - холодно спитала Олена.
- Кого?
- Ти прекрасно знаєш, за кого я кажу.
- Ти за Віру? Так, досить давно...
- Розумію, - зло сказала Олена.
- Ти її теж знаєш?
- Вчимося разом, - Олена закашлялась. Вона більш не могла себе стримувати. - Це - справжня емануель. Вона не пропускає жодного хлопця. В неї що не тиждень, то новий коханець. Розумієш, їй байдуже, з ким спати!

Вона майже кричала. Бідна дівчинка! Зовсім не знає життя. І вже вкотре він відчув до неї жалість. Навіть якесь батьківське почуття. І ця жалість приглушила його власний сум.

- Ходімо, вип'ємо вина, - запропонував він.
- Ходімо, - сказала Олена. Вона трохи заспокоїлася.

***

У кафе не було нікого, окрім них. Олена розплатилася і взяла відкриту барменом пляшку. Микола підхопив бокали. Вони сіли біля вікна.
- Чін-чін, - сказав Микола.
Вино було терпким, але добрим.
Олена дивилася на нього очима спанієля. "Тільки скажи, чого ти бажаєш, - казали очі. - І я все зроблю. Хочеш місяць з неба?".
Але Микола не хотів місяця. Йому хотілося тепла. Хотілося, щоб хтось просто вислухав. І не цілував, і не тяг до ліжка. Хотілося... розуміння? І він наважився.
- Ти питалася, чи я знаю Віру? - він ковтнув вина. Не варто було цього казати.
- Т-так, - вимовила Олена.
- Ми колись були на одній базі відпочинку. Вона зі своїми друзями, я - зі своїми...
- Ти... зустрічався з нею? - сказала Олена.
- Ну, не те щоб зустрічалися... Ми познайомилися на дискотеці. Там було ще багато друзів. Потім пішли всі разом смажити шашлики...
- І потім? - глухо сказала Олена.
- Розумієш, мені не хотілося тоді нічого серйозного. Хотілося відпочити, розважитися...
- І Віра тебе розважила... - Олена намагалася бути іронічною.
- З нею було просто й весело... Літо, море, багато друзів... Завжди свято, вечірки...
Микола знав, що робить дурість. Не можна розповідати за це Олені. Що треба зупинитися. Але... не міг. І, правду кажучи, не хотів.
- Ти спав з нею? - різко спитала вона. - Так, чи ні?
- Так, - просто сказав Микола.
- І... як це було. - їй було боляче це чути. Але вона хотіла знати правду.
- У перший вечір, після дискотеки. Після шашликів вся компанія пішла на пляж. Ми навмисно відстали від них, знайшли маленьку стежинку...
Олена схилила голову. Дуже повільно вона взяла зі стола пляшку і до краю сповнила бокал. Випила.
- Я маю йти, - почула вона свій голос. - Вибач...
Вона зупинила таксі і домовилася про ціну. Заплатила. Мовчки відкрила перед Миколою двері. Він сів. Машина від'їхала.
Олена залишилася сама.

Вона йшла нічним містом. У пляшці було міцне пиво. Олена пила його на ходу.

Як все огидно!

Як часто у дитинстві уявляла вона хлопця своєї мрії. Ніжного, гарного, романтичного. Вірного. Де це тепер? Правду казала Віра - всі вони однакові. Треба бути, як вона. Годі вже мріяти.

Місто світилося вогнями. По проспекту неслися машини. Було темно і прохолодно. Біля готелів стояли чоловіки у коротких шортах. Вони працювали за гроші...

Олена йшла далі.
- Ей, закурити не буде? - донісся глухий жіночий голос.
Tags: Хлопці та дівчата, оповідання, чоловiки i жiнки
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

  • 19 comments